Що таке «націоналізм»?

Степан Ленкавський

Сама назва, саме слово “Націоналізм” — відносно недавнє. В політичну літературу воно впроваджене щойно наприкінці XIX ст. Це не значить, що перед тим, заки ця назва стала широко відомою, націоналізму загалом на світі не існувало. Навпаки, націоналізм є явище, нерозривно зв'язане з існуванням народів, і тому воно існує так довго, як довго існують народи. Але в різних часах різними назвами його називають. А діється це тому, що в різних століттях націоналізм різних народів висував такі ударні гасла, які в одному часі були для нього найважніші (наприклад, оборона віри, демократії, династії тощо). Через те різні періоди історичної дії націоналізму носять назви тогочасного ідеологічного гасла, під яким йшла боротьба за фактичні інтереси націй. Це має той наслідок, що при поверховому розгляді історії уважається поодинокі форми вияву націоналізму за відокремлені політичні течії, чи за закінчене політичне прямування однієї історичної доби і втрачається тяглість історичного розвитку.

Для ясности поставмо питання, що таке націоналізм? Найзагальніша відповідь така: націоналізм — це діяння в інтересах власної нації і мислення інтересами та світоглядом свого народу.

Найчастіше націоналізм перемішують з патріотизмом. А отже? Чи націоналізм і патріотизм одне і те саме? Ні.

Патріотизм — це почування. Це любов до батьківщини і любов до його народу (від лат. патрія — батьківщина). Націоналізм — це вольове напрямлення політичних бажань народу по лінії його практичних життєвих інтересів. Патріотизм — це емотивний настрій людей, що свідомі того, що вони люблять свою батьківщину. З патріотизму, з любови народу й батьківщини можуть постати й поставали бажання політичними чинами захищати інтереси народу. Тоді ті політичні чини чи політичні напрямки, що зродилися з патріотизму, стають бажаннями дії для інтересів народу, й отже зміняють свою якість. З емотивних настроїв [вони] перемінюються і оформляються на політичні хотіння, отже перемінюються на націоналістичну течію.

Іншими словами, патріотизм не є ще націоналізмом, але може деколи бути вистарчальним ґрунтом, з якого повстає націоналізм. Патріот не є і не мусить бути націоналістом. (Від того він не є гіршим патріотом). Націоналістом патріот стане тоді, коли емотивний настрій любови до батьківщини спонукає його політично діяти й думати виключно по лінії здійснення політичних інтересів свого народу, [мати] почуття зобов'язаности супроти політичних потреб народу. З цього заключення таке: не кожний патріот є націоналістом, не всякий патріотизм є основою для зродження націоналізму. Але націоналіст не може не бути патріотом.

Що так воно є, це роз'яснить такий приклад з нашої історії. В 60-х роках минулого століття, підо впливом пізнього романтизму, повстав на Правобережжі народницький, або хлопоманський рух українських патріотів. Була це сентиментальна молодь, яка захоплювалася українськими селянськими масами, спочувала його положенню, “ходила між народ” [та] списувала народні пісні й звеличувала їх красу, переодягалася в народну ношу, працювала над плеканням рідної мови й мляво переборювала масову неграмотність, але нічогосінько не робила, щоб поправити політичне положення того народу. Навпаки, [хлопомани] принципово були проти політичної роботи в обороні національних інтересів того народу, який вони так дуже романтично кохали. На цьому прикладі народолюбців ясно видно, що патріотизм не тільки не мусить бути основою для конечного зродження націоналізму, але що з патріотизму можуть повстати такі течії громадської думки, які в цілій основі суперечні й ворожі націоналізму.

Чому воно так?

Ми сказали, що націоналізм — це діяння винятково в інтересах власного народу й мислення його інтересами. З цього виходить, по-перше, що націоналізм — це напрямок вольовий, а не чуттєвий, як патріотизм, по-друге, що головні цілі націоналізму є цілі політичні, бо інтереси нації — це не краса пісні і ноші, що можуть стати задовільним предметом шанування романтичних патріотів, але найреальніші політичні й соціяльні справи, від яких залежить буття народу.

Здійснення тих цілей є завжди метою прямувань націоналізму, а часами тільки — метою прямувань патріотизму. У таких випадках патріотизм переходить у форми націоналістичної дії і тоді з ним тотожний. Перетворюється в націоналізм.

Головні різниці між націоналізмом і патріотизмом стануть помітними, коли порівняємо основні категорії патріотичного і націоналістичного думання. Пам'ятаючи, що патріотизм — це емотивний стан, а націоналізм — політичне прямування, — треба зробити такі розрізнення.

Для патріотизму:

психологічним джерелом є: любов дорідного краю й народу; головною категорією думання є: нарід як етнографічне поняття реально існуючих в даному часі людей (“сучасна Україна”);

політичною метою є: свобода народу як цінність в собі, добро народу в сучасному;

програмовими цілями є: конституція, автономія, федерація, як поширення свободи народу, існуючого в даний час.

Для націоналізму:

психологічним джерелом є:
бажання політичної влади власного народу;

головною категорією думання є: нація, як політичне поняття, як підмет історичного процесу не лише в сучасному, але в минулому й майбутньому (“вічна Україна”);

політичною метою є: влада народу, як передумова й ґарант всякої свободи, сила народу головно на майбутнє положення;

програмовими цілями є: держава, суверенність як самостійна передумова тривкого існування сили й свободи народу в його історичному розвитку.

Теперішня доля народу є предметом журби патріотів, майбутня доля нації є предметом журби націоналістів. В акцентуванні першими сучасности, другими майбутности є причина нахилу патріотів до матеріялістичного, а націоналістів до ідеалістичного розуміння історії.

Ще одне розрізнення. Націоналізм часом мішають з шовінізмом. Чи це тотожні поняття? Ні.

Шовінізм — це нездорова форма надмірного розвитку патріотичних почувань. Шовінізм — це перебільшене й безкритичне переоцінювання всього, що рідне, сліпа ненависть і часто необґрунтоване згірдливе відношення, ворожість до чужого.

Шовінізм стимульований самими почуваннями, вибухами патріотичних емоцій, що є поза всякими впливами доцільности політичних рацій. Простіше кажучи, шовінізм — це небезпечне одурманення патріотичними настроями.

Прикладом таких випадків є царський патріотизм чорносотенських погромщиків, або патріотизм польської розагітованої вулиці. Бувши патріотичною емоцією для емоції, шовінізм не має нічого спільного з патріотизмом (поза тим, що є його звиродженою формою), а тим більше з націоналізмом, який є не емотивний, але перш за все вольовим напрямленням політичної думки.

Два види націоналізму

Мотивом політичного діяння можуть бути безпосередні життєві потреби, потреби господарські або самооборонні, або емотивні спонуки. їх переживається, їх відчувається прямо. Самим “звірячим інстинктом” чується самозбережний гін забезпечити себе і свою спільноту. Тому ті історичні часи, коли оборона забезпечування інтересів нації спричинювалася безпосереднім діянням прямих, стихійних, так би мовити діянь інстинктових спонук, називаємо добою інстинктового або стихійного націоналізму. Ця доба обіймає середньовіччя і значну частину новочасної історії, а в деяких народів цілу історію. Характерною рисою для інстинктового або стихійного націоналізму є схильність діяти за законами імпульсів, тобто діяти безпосередніми рефлексами на життєві імпульси.

Прикладом цього є самочинна оборона українських племен перед нападами орди. Ніяких призовників не було, на ніякі мобілізаційні накази ніхто не ждав — кожному було самозрозуміло, що коли віхи горять, чи коли б'ють в барабани, а пізніше у дзвони, чоловікам треба хапатися за зброю і боронити своїх осель. Жінкам — рятувати дітей і майно перед ясиром. Імпульс — орда нападає — без ніяких міркувань і застанов приносить негайно рефлекс: всі під зброю. Отакедіяння: імпульс-рефлекс — в інтересі власної національної спільноти під прямою спонукою життєвої конечности є інстинктовим або стихійним націоналізмом. Він у всяких формах виявлявся і виявляється посьогодні упродовж цілої історії.

Пізнішим розвитковим ступенем від інстинктового націоналізму є свідомий націоналізм. Що це таке? Описуючи, що таке націоналізм, ми сказали, що націоналізм є діяння і мислення інтересами свого народу. Коли основою історичного факту є само лише (імпульсивне) діяння — тоді ми маємо до діла з інстинктовим, або стихійним націоналізмом. Коли ж оборона національних інтересів є не лише відрухом на якусь подію, але наслідком діяння окремих течій політичної думки, — тоді ми маємо до діла з свідомим націоналізмом.

Інстинктовий націоналізм і свідомий мають ті самі основи і джерела. Ними є: оборона і забезпечення життєвих інтересів свого народу, зокрема його потреб — фізичного буття, господарського забезпечення й свобід-ного існування й розвитку.

Простіше кажучи.

Коли нарід обороняє чи забезпечує свої життєві інтереси, тоді в того народу проявляється і доходить до голосу його інстинктовий націоналізм. Коли ж, крім цього, серед народу якась частина його людей ще зокрема думає (і працює) виключно над обороною й забезпеченням життєвих інтересів свого народу, тоді цих людей називаємо свідомими націоналістами. Через однакове політичне думання і дію вони творять серед свого народу політичний напрямок або політичну течію в тому народі. Коли ж люди зорганізуються разом, тоді кажемо, що той політичний напрямок оформився в одну чи кілька націоналістичних партій або організацій.

Націоналізм у формі окремих партій почав повставати від поч. XX століття серед деяких народів, а саме:

а) серед тих державних народів, які були послаблені настільки, що не могли ані силами суспільства, ані силами державної влади задовільно забезпечити своїх національних інтересів;

б) серед бездержавних народів, головно в тих, у яких національні інтереси були особливо загрожені при одночасному рості бажань їх охороняти.

Отже різниця між інстинктовим і свідомим націоналізмом така, що:

1) Інстинктовим або стихійним націоналізмом є прямі і самочинні дії самого населення во ім'я оборони своїх національних інтересів.

2) Свідомим націоналізмом, або коротко: націоналізмом (у сучасному значенні) називаємо ті окремі політичні напрямки, організовані в партії або в організації, які утворюються на те, щоб діяти для національних інтересів свого народу.

В державних народах окремий обов'язок працювати над обороною й забезпеченням життєвих [інтересів] нації має державний уряд. Як довго він як слід це завдання виконує, нема серед суспільства соціологічних основ для повстання окремого націоналістичного руху чи партії. Але націоналізм інстинктовий існує серед усіх народів, відколи існують народи, по сьогоднішній день.

Існування націоналізму є фактом таким давнім і так само природним і конечним, як факт існування нації. Одно з другим нерозривно зв'язане: як довго існують нації, так довго існував і існувати буде націоналізм. Форми його вияву залежать від різних факторів, з яких головним є ступінь забезпеки національних інтересів. В країнах, де національні інтереси не були століттями смертельно загрожені, націоналізм існує в формі інстинктового посьогодні (Англія). Там, де вони були не забезпечені силами суспільства й держави, на підмогу їм творилися окремі націоналістичні партійні напрямки (Німеччина, Італія).

В бездержавних народів (Україна), де ступінь забезпеки національних інтересів найменший, націоналізм як інстинктовий рух і як політична організація має сповнити велике історичне завдання: організовування народу до боротьби за національні інтереси і до закріплення державного будівництва.

Націоналізм так довго не може перестати існувати, як довго існують нації. Чому? Він є результатом тої внутрішньої потреби народу, що називається самозбережний гін народу. А самозбережний гін буде існувати в природі народу так довго, доки народ існує. Перестати існувати може така чи інша форма вияву націоналізму. Наприклад, націоналістична партія, чи навіть націоналізм як окремий духовий чи політичний рух, коли сповнить своє завдання, стане для населення самозрозумілою категорією його мислення.

В Англії, в країні, де ступінь забезпеки національних інтересів найвищий, маємо приклад того виїмкового народу, де інстинктовий націоналізм вкорінився так глибоко в свідомість усіх без виїмку громадян, що він творить головну основу політичного мислення всіх англійців, без різниці на їхні партійні переконання. Тому творення в Англії окремої націоналістичної організації, як це пробував робити Мосли, є штучним снобізмом, який не тільки не обґрунтований ніякою внутрішньою потребою народу, але не має загалом нічого до роботи в країні, де націоналістів взагалі нема.

Трохи інший стан в Америці, де в силу особливостей американської духовости національні інтереси утотожнювані з можливостями “бізнесу” громадян, тому в свідомість кожного американця є вкорінений особливого типу інстинктовий націоналізм, який покривається з його розумінням свободи широких меж для національного бізнесу. Загальна принаявність того типу інстинктового націоналізму, як і великі господарські й мілітарні спроможності країни, є настільки високими забезпеками національних інтересів Америки, що немає там ніяких конечностей для творення окремого націоналістичного руху.

На Україні, як серед бездержавного народу, така конечність є. Націоналізм в організованих формах має заступити в нас два неіснуючі на Україні чинники, що забезпечують народові здійснення його національних інтересів:

1) державну владу, якої завданням є охоронити інтереси нації;

2) самочинне думання самого громадянства інтересами своєї нації.

Доки український народ не буде мати власної суверенної влади й доки думання інтересами нації не ввійде в кров і кість усього українського громадянства без різниці партій, так як є в Англії, так довго існування націоналізму як окремого політичного напрямку на Україні буде зумовлене потребою повнішого забезпечення оборони національних інтересів. Коли ці дві цілі будуть досягнені — тоді завдання українського націоналізму як окремого руху буде сповнене. Більший або менший ступінь забезпечення національних інтересів даного народу рішає (в відворотно-пропорціональному відношенні) про меншу, або більшу потребу для нації в існуванні націоналізму як окремого, оформленого в політичну організацію, руху. Для старих державних народів, що звикли всією масою свого громадянства думати державно-національними проблемами, творити такі окремі партії потреби нема. Для народів, що власної держави не мають і яких громадянство само не думає в своїй масі державно-національними категоріями, потреба існування окремого націоналістичного руху на довгі роки зумовлена самою конечністю самозбереження народу.