Перманентна революція

Володимир Мартинець (вважається, що саме він є автором)

(Присвячено Краєвому Командантові УВО бл[аженної] п[ам'яті] Юліану Головінському)

   Коли недавня збройна боротьба Українського Народу за вільне життя у власній державі покінчилася невдачею, станули перед ним дві дороги: або віддатися на ласку- неласку ворога, або працювати далі над визволенням із неволі.

   І справді, одні, зневірившися в сили власного народу, покинули його ряди та перейшли до ворога, помагаючи йому нищити своїх братів. Це т.зв. "хруні", "зміновихівці" та инші запроданці.

   Другі, що також не вірили, що Український Нарід зможе колись власними силами здобути собі волю, але вірили, що з поміччю одного ворога можна побити другого й тим способом створити Українську Державу. Отже, вони вірили, що Український Нарід не створить собі сам, але вороги йому створять. А тому вони зв'язалися кожний із иншим ворогом й то рівночасно, так що всі наші вороги мали своїх українських "союзників". Та вороги, забравши українські землі, погодилися між собою, розділили сфери впливу і їм в голові не було творити України. Противно, своїх українських "союзників" обернули в наймитів, що помагали їм нищити українців у себе дома.

   Треті не запродалися ворогам, та не мали надії, що вороги створять нам державу, але роздумували так: коли не вдалось нам зброєю в війні здобути держави, тоді треба взятися за мирні способи та по частях здобути собі права, видістаючи від ворога постійні уступки. А по якімсь часі набудемо стільки прав, що створення держави буде чистою формальністю: вона наступить, так би мовити, чисто автоматично, а якщо і станеться це з нагоди якогось потрясения ворожої держави чи міжнародного конфлікту, то буде це сполучене з мінімальними жертвами. Ті, що так думали, станули на шлях "лєгальщини", "органічної праці", "автономії", "реальної політики", "парляментаризму", "льояльности", "угодовщини", або, напр., "українізації" на Східній Україні.

   Та вороги наші не дурні; їх мудрість проявляється хоч би в тому, що над нами панують. Вони не квапляться йти нам на уступки, підсилювати нас на те, щоб ми колись за горло їх ухопили. Навпаки, вони стремлять одібрати нам і ті права, вони квапляться знищити нас як націю, зробити нас фізичними й моральними рабами.

   І були між нами такі, що здавали собі з того справу. Вони бачили, що ще ніякому народові на світі ніхто, а тим більше вороги, не дарував держави, ані волі, а що кожний нарід її собі сам здобував. І то здобував не "реальною політикою", соймовими інтерпеляціями чи скаргами перед ворожими міністрами, а в кровавій боротьбі, в війні чи в революції. Так здобули собі волю серби, болгари, поляки, фіни, ірляндці, литовці, чехи та инші, а колись у війнах творилася могутня німецька, італійська, американська, англійська, та инші держави. У кровавій боротьбі здобудемо й ми свою державу. Коли програли ми одну визвольну війну, підготовляємо другу; коли програємо другу може виграємо третю... Нарешті мусимо виграти! Поляки програли 2 повстання, фіни програли революцію в 1905 р., народи, поневолені Австрією, революцію 1848 р., ірляндці кілька десятків років постійно бурились і програвали. А все ж всі вони кінець-кінцем виграли. Виграємо й ми! Полялась же кров десятків тисяч людей за волю України. Намарно це ж не піде!

   І ці останні, що й під час визвольних змагань із крісом у руці змагалися в рядах Української Армії за Українську Державу, зійшли в підпілля й утворили одні революційні організації на Східній Україні, другі "Українську Військову Організацію"²⁶ на Західній Україні. Зробили це з метою, щоб викликати проти окупантів національну революцію на всіх українських землях.

* * *

   Коли хтось хоче поставити дім, мусить подбати за грунт, матеріял, людей та доглядати, щоб щодня йшла праця над будовою, від підвалин аж по дах. Хто хоче зібрати збіжжя з поля, мусить мати землю, насіння та виконувати всі потрібні праці від оранки аж по жнива. Хто хоче мати революцію, той також не може сидіти зі складеними руками. Як дім одного дня сам не поставиться, ні рілля сама не зародить, так і революція сама не вибухне. Революцію треба підготовляти, щодня над нею працювати, і працювати відповідним способом. Народне повстання, отже не палатову революцію, а революцію цілого народу, треба підготовляти в широких масах революційними способами, а не "льояльністю", "реальною політикою", "угодовщиною", "легальщиною" - взагалі миром. Все це з революцією не має нічого спільного; це так неначе б ми до ставлення дому вживали не цегли, каміння, піску, але зерна пшеничного, або ріллю засівали цеглою замісць зерна. І як з цегли не виросте хліб, а з зерна не повстане дім, так і "льояльність", "лєгальщина", "угодовщина", політика компромісів не викличе революції. Навпаки, вони її унеможливлять. Хто хоче жити в спокою, в згоді, в льояльности, той не буде працювати для революції - незгоди й війни. Так само, хто хоче війни, не може змагати до згоди, спокою й льояльности.

   А далі: хто скупує дати каміння під фундамент дому, тому дім завалиться, і той буде мати велику втрату; хто скупує зерна на засів ріллі, тому поле не зародить. Так само хто скупує класти жертви людьми, майном і працею для справи революції, тому революція не вдасться, а противно - принесе в тисячу разів більші втрати. Це таке ясне! Але мало є таких, що здають собі з цього справу.

   І не всі з тих, що узнають потребу існування революційної організації, розуміють це, навіть і ті, що радіють із діяльносте підпілля, мовляв воно злостить поляків та наганяє їм страху. Бо вони думають, що як негречних дітей лякають "бобаком", так, власне, мала би підпольна організація бути страшаком для "негречних" поляків, мовляв, коли не підете на уступки, то зараз нам тут атентати почнуться. Підпольна організація повинна бути, на їхню думку, лише додатком до "реальної політики", помічним засобом тої політики, й то другорядним, коли инші не виправдають себе! Отже, не про революцію повстання їм ходить, не про неспокій, а про уступки поляків, про окрушини з панського стола для спокійного, льояльного раба, який инакше може збунтовагася. Вони не беруть прикладу із італійців із Істрії та Тиролю, що під Австрією мали вповні забезпечені всі культурні, економічні та політичні вимоги, а все ж віддавали цей "рай" за приналежність до їхньої держави італійської й за це в війні проляли кров соток тисяч людей.

   Мабуть наші "льоялісти" думають, що революційна організація існує для мирної "реальної політики". Здається, що в такому разі, після них найліпше було б, шли б така підпольна організація була якнайсильніша, але нічого не робила, неначе державне військо, що стоїть на поштівлі, й яке може стріляти, але ліпше, щоб воно не стріляло. А тому може й вони погодилися б, щоб підпольна організація вряди-годи виступила з якимсь актом, проявляючи в той спосіб своє існування. Мабуть цей акт мав би бути такого рода, за який очевидно ніхто з "реальних політиків" не ніс би ніякої відповідальносте, і який нікому не пошкодив би, а тільки наробив би великого шуму. Просто це був би гучний фаєрверок, який своєю несподіванкою страшив би поляків, а нашим "реальним політикам" справляв би приємність.

   А тому, коли не вдається виступ революційної організації, повстає ремство, мовляв, цілий ефект знищений тими "нездарами", забуваючи кілько невдач мали революціонери инших народів, кілько то хоч би невдалих атентатів виконано тільки на одного царя Олександра II. І найбільше ремствують саме ті, що самі рук до виступу не приклали, що скорше вмерли б зі страху, ніж, напр. переховали в себе боєвика, що сотика не дали на цілі підпольної організації, на те, щоби вона мала запевнений успіх.

   А коли попадуть боєвики до ляцьких рук, і засудять їх на довголітню тюрму, або згине хтось із них у бою, то хоч не "льояльні" громадяне потерпіли, все ж це, на їх думку зле й дає їм причину до гострої критики підпольної організації та революційних метод. Вони хотіли би, щоб усе в нас обійшлося без жертв, хоч прекрасно знають, що цілий Сибір був заселений жертвами революції, що в усіх сибірських копальнях працювали революціонери - каторжники.

   А ще гірше стає, коли за виступ УВО попадуть невинні, спокійні люде та пересидять кілька тижнів чи місяців у тюрмі. І ремствують тоді за те не на поляків, що мучать невинних людей, а на підпольну організацію, бо коли б не вона, то цього не було б. Бо це ж - після них - страшно є, коли понесе хоч би найменшу жертву той, хто присягнувся до кінця життя свого бути "льояльним" та ніяких жертв не класти! А тому вже цілком зле є, коли починаються масові арешти.

   А коли "невідповідальні" виступи УВО втягнуть до акції широкі маси, коли вони розворушать цілу країну, викликавши в ній революційне кипіння, коли вони виведуть ворога з рівноваги, і він показує своє правдиве, хижацьке обличчя, коли почнуться карні експедиції та вводиться воєнний стан, коли зачинає плисти кров, у якій тонуть угодові мрії та пляни "реальних політиків", тоді вони смертельно настрашені навипередки біжать поклонитися ворогові, заявити йому свою льояльність, не тільки відмежовують себе від револююційної організації та її акції, але й осуджують її, як шкідливу для Українського Народу та нарешті проголошують прилюдно, що це навіть зовсім не є революційна робота.

   Історія повторюється. Колись польські "льоялісти" називали своїх революціонерів, що здобували їм волю, бандитами. Нині українські "льоялісти" називають українських революціонерів "невідповідальними людьми", "анархічними одиницями", "легкодухами", "народніми шкідниками" та "псевдореволюціонерами".

   А між тим ворог глузує собі, глузує з рабів, а на їх заяви "льояльности" дивиться з правдивою погордою...

   Не було більш спокійного та льояльного до свого гнобителя - пана народу, як українці під Австро-Угорщиною. Зі своєї кервавиці платали вони покірно податей, що йшли на розквіт не українських провінцій, давали рекрута, що мав боронити тюрму, в якій жили, та молилися ревно за "цісаря - пана". А під час світововї війни їх землі зорано залізом, сотки їх селищ зрівняно із землею, тисячі цивільного населення згинуло від куль ворожих військ, а десятки й сотки тисяч українських вояків гинуло на італійськім та сербськім фронтах за "цісаря - пана". А в тому самому часі їх браги з за Збруча десятками тисяч клали покірно свої голови за "царя - батюшку". Та й ще молилися за перемогу своїх гнобителів. А коли, завдяки чинности инших, бунтівничих народів, Австро-Угорщина розпалася, жаль здушив горло українським народнім провідникам. Инші народи вже давно заходилися творити власні держави, а наші провідники до останньої хвилі сиділи в Відні, поклона б'ючи "цісареві - панові".

   І що за свою льояльність мали українці? Мимо вічних поклонів, навіть університету не дістали; а народне шкільництво, доречі - дуже мізерне, дістали впрост тому, що всі инші народи вже давно собі його вибороли; однак на Підкарпатті й того не мали; там так винищено морально й матеріяльно населення, що по розпаді ворожої держави остав народ-жебрак, що не знав навіть, хто він такий. А за свою льояльність десятки тисяч українців під час війни каралося по тюрмах, Талєргофах, і повисло на шибеницях як зрадники. Ніякий народ так нізащо не карався й не гинув! А українці, навіть умираючи, залишалися вірні й льояльні ворогові.

   А як ще велося иншим народам? Мадяри кріваві війни й революції вели проти Австрії, хоч нічого їм в порівнянні з нами не бракувало, і тому здобули рівноправну державу. Що чехам бракувало під Австрією? Все мали, так що по перевороті тільки поперемальовували державні емблеми, й усе залишилося по старому. Але вони держави своєї не мали - і тому бунтувалися: на кожнім кроці шкодили Австрії, в краю і за границею, й революцію робили в 1848 р., з ворогами Австрії лучилися, а під час світової війни цілими полками покидали фронт та засновували і в Італії, і в Росії, і [в] Франції, і в Америці свої легіони для боротьби з гнобителем, щоб ляти кров свою за чеську справу, а не ворожу. А італійці під Австрією? Хиба пташачого молока їм бракувало! Тоді як сотки тисяч італійців згинуло, сотки тисяч стали каліками на те тільки, щоб вирвати клаптик італійської землі з під австрійського "добра". - А поляки? І школи свої мали, і університети, і всі уряди були в їхніх руках, і поліцію свою мали, й намісника свого, й міністрів. А все ж під час війни їх легіони, з Пілсудським на чолі, збунтувалися; бо державу свою хотіли мати та австрійського "добра" позбутися! А словінці? Румуни? Хорвати? Всі вони в порівнянні з нами рай мали. А всі вони були незадоволені, всі вони були нельояльні, всі вони бунтувалися.

   І саме тому, що всі вони опір ставляли ворогові й плювали на добра ворожі, мали ті добра, а нині мають свої держави. А найбільш льояльні українці, власне, через своє рабство найгірше на тім вийшли: й тоді нічого не мали, й держави своєї не здобули, а дісталися до рук ще гіршого ворога, й нині нічого не мають.

* * *

   Не льояльністю здобудемо волю. Не опортунізмом, компромісом, угодовщиною, реальною політикою створимо власну державу. Лише найбільшим опором ворогові, протестом, боротьбою, революцією, війною!

   Ось що пише польський ідеольог Дмовскі, духовий керманич польського походу на знищення українців: "у взаєминах між націями немає слушносте і кривди, а тільки є сила і слабість. Хоробрі, придатні до життя народи тільки в боротьбі виростають. Нарід улегпий і покірний скорше чи пізніше буде знищений, а улегливістю своєю сам тому допоможе".

   Перегляньмо цілу нашу історію, і побачимо, що всі світлі моменти нашого народу, моменти його розвитку, - всі вони трагічні, жорстокі, небезпечні, неспокійні. Княжа доба? - Постійні війни. Козацтво? - Небезпека, сміливі виправи, геройські війни. Хмельниччина? - Постійні бої на протязі літ, тисячі вбитих, кров. Народній пророк Шевченко? Бунт, підпілля, арешт, каторга. Остання українська держава? - Жорстока боротьба на всі фронти, трикутник смерти, десятки тисяч вбитих, могили. Революційна боротьба? - Арешти, тюрма, шибениці, розстріли.

   Але все це не пішло на марне! Все це живе у свідомосте народу, все це творить його історичну традицію, все це творить із нас, етнічної маси, націю, що щораз голосніше домагається своїх прав, і права ті, кінець-кінцем здобуде. Ні одна капля крови, пролита за Україну, ні одна жертва, покладена для української справи, не пішла й не піде намарно.

   І коли гине боевик УВО, якого слава буде жити в поколіннях, що будуть на ній виховуватися в любові та посвяті для Батьківщини, коли він гине за українську справу, то яким правом "льоялісти" підносять крик, що це не потрібна жертва?! Чому вони не кричали на ввесь світ, коли десятки тисяч наших людей гинуло непотрібно на шибеницях од мадярських рук під час світової війни? Яким правом "льоялісти" ремствують тепер, що повні тюрми, де люде терплять за українську справу, і чому вони не кричали, коли австрійські та російські тюрми були повні? Чому вони тепер ремствують, що люде тратять маєтки за українську справу, а не кричали, коли за чужу справу рівняли наші села з землею та ожебрачували цілий нарід? Чому вони кричать тепер, коли українське підпольне військо вступило в бій із ворогом за українську справу, і чому не перервали собі глотки від крику, коли сотки тисяч українців гинуло в російськім та австрійськім війську за чужу справу? Все це були непотрібні жертви. Всі ці жертви нашої льояльности і рабства, жертви, покладені для чужих, пішли на марно! Ті жертви були й є необчислимі. На наших кістках, на нашій кервавиці стояли довгі століття цілі держави - польська, російська, австрійська. Коли б ми в тисячній частині офірували це для своєї справи, ми давно були б державним, могутнім народом.

   Саме ті часи з нашої історії, коли ми були льояльні, мирні та жили в згоді з ворогами, були нашим занепадом, занепадом нації, неволею тіла й духа. Що зискали ми під Польщею, коли "реальні політики" повели наш нарід на дорогу льояльности та частинних здобутків, на дорогу лєгальщини, парляментаризму й угодовщини, на дорогу мирного співжиття з Польщею? Непомітно ворог замкнув нам 3.000 українських шкіл, 500 церков, скольонізував десятки тисяч гектарів нашої землі ляцькими зайдами, замкнув перед нами державні уряди, сотки українських учителів попереносив до корінних польських земель, а на їх місце спровадив ляхів, замкнув або обмежив вступ до високих шкіл, завів насильну польонізацію цілого краю, здушив культурний, економічний та політичний розвиток народу, ожебрачив населення матеріяльно, усунув навіть назву "український" та взагалі завів курс "wytepic" (пол. винищити)! Що зробили наші "реальні політики" проти того? Виголошували в ляцькім соймі промови, яких ніхто не слухав? Писали інтерпеляції, яких ніхто не читав? Чому вони тоді не кричали на ввесь світ про це? Чому вони тепер осуджують перед цілим світом саботажову акцію²⁹, що була реакцією проти постійного, систематичного гнету Українського Народу? Чому вони тепер перед цілим світом осуджують акцію УВО, коли йдуть з димом осередки польськости - поміщицькі двори, коли вогонь нищить майно зайдів - кольоністів, відстрашуючи инших від поселення? Вони це називають шкідливою для нації роботою? Чому вони не кричали, коли ворог непомітно замикав нам 3.000 шкіл, про що світ не знає, а бідкаються над шкідливою діяльністю УВО, бо, мовляв, вона довела до замкнення під час пацифікаційної акції українських шкіл? Коли про замкнення тих шкіл телеграми пресових агенцій кричали на весь світ, коли українці на всім світі будуть підносити цей факт у своїх протестах?! Що зробили вони, щоби забезпечити нарід перед цілковитим знищенням? Складають заяви льояльности?!

   Чому українські "льоялісти" замісць витрачати свої сили на нікому непотрібні соймові промови, інтерпеляції, засідання в комісіях, вибори не витратили їх на змілітаризування українських мас, на зроблення їх здібними відперти всі ворожі заміри? Тоді при "пацифікаційній" акції люде не далися б спокійно мордувати, тоді пожежа повстання обхопила б цілий край, тоді "пацифікаційна" акція не тривала б 3 місяці, але тягнулася б літами без ніякого висліду, тоді ми змусили б вмішатися до відносин у Польщі, тоді б ми могли й світові диктувати свою волю.

* * *

   УВО зміряє до національної революції не через згоду, льояльність і співжиття з ворогом, а через постійне революційне кипіння в краю. Органічну працю поставимо на першім місці по осягненні волі. Инакше ворог нам знищить усе те, що маємо. Коли будемо покірними рабами, ворог одним розпорядком скасує і ті рештки, що ще нам залишилися. Він скасує їх так, як уже досі скасував тисячі шкіл, церков, "Просвіт", кооператив; скасував, бо опору ніякого не бачив. І коли його не буде далі, то незабаром і говорити нам українською мовою заборонить, як уже очеркнув назву "український", і віру нам відбере, як уже відібрав нам 500 церков. І вижене нас цілковито з нашої землі, як уже десятки тисяч гектарів землі нам відібрав на кольонізацію та змусив десятки тисяч людей виемігровувати з рідної землі у світ за очі. Він це зробить напевно, коли будемо покірні.

   А тому ми рук не складаємо. П'ястука ворожого в покорі лизати не будемо. А смерть і знищення будемо поміж його лавами сіяти. Не тільки поодинокими атентатами, але масовими виступами, організованими час до часу, захопимо для ідеї визволення та втягнемо в революційні ряди широкі кола населення. Широкі маси треба цікавити справою революції й волі. "Хто хоче жити не рабом, мусить не тільки щось любити, але й ненавидіти". Лише масовими виступами, що будуть повторюватися, можна піддержати й плекати постійний дух протесту проти окупанта, піддержувати ненависть до ворога та бажання остаточної з ним розправи. Нарід не сміє звикнути до кайданів, не сміє почуватися в ворожій державі добре.

   Викличе це реацію ворога? - Так! Тим гірше для нього. Він власними руками буде тоді поглиблювати ненависть до себе, буде збільшувати кипіння, буде поширювати революційний рух та приближувати остаточну розправу з ним. Кого ворог останніми карними експедиціями озвірив проти всього, що польське? Членів УВО? Ті й без карних експедицій дишать ненавистю до ляхів! Саме мирному населенню показав він своє правдиве обличчя та відкрив свої справжні заміри, саме тим із нас, що думали в мирі, в покорі класти щоденні жертви на будову своєї тюрми. Він знищив щораз більш податливий грунт для угодовщини, лєгальщини, льояльности, він убив всякі надії на ласку ворога. Він оправдав революційну боротьбу, оправдав УВО. Нині кожний на власні очі бачить, що коли б УВО була в 100 разів сильніша, ніж є, не так стояли б ми, як стоїмо. Тепер кожний переконався, що УВО це одинока сила українська, якої ворог боїться.

   Будуть жертви по нашім боці! А тепер не несемо жертв? Ворог живе з нашої кервавиці, ожебрачує цілий нарід, заповнює тюрми, безчестить наші святощі - церкви та могили полягпих за волю, знущається над жінками та старцями, осирочує дітей. В ім’я чого те все діється? Чи не ліпше понести в 100 разів більше жертв в боротьбі з ним за свою будуччину та на його знищення? Ніякі жертви не є завеликі, коли йде про життя і честь нації. Такі жертви не підуть намарно! Всі наші здобутки, знищені ворогами, відбудуємо на волі за 1 день. Але волю мусимо наперед здобути. Ось що пишуть поляки в історії своїх підиольмих змагань: "Важно, щоб був нарід, а не стадо, щоб жила в ньому свідомість, гордість, воля, гін життя й розросту. Повстанці 1863 р. не мали ніяких надій, щоби їх шалений крок оплатився, вже не для них, але для батьківщини; а все ж кинулися з мотикою на сонце, бо відчували це добре, що моральний зиск їх чину винагородить всі страти".

   Отже й коли б ми викликали матеріальну руїну, дух нації остане вільний, захоронимо будучність життя нації. Знищимо моральну неволю, яка є причиною й основою всякої неволі. "Раб духом ніколи не підведеться, щоб пірваги кайдани". А тому ми їх пірвемо! Ми ворога здеморалізуємо його безправенствами та нашою впертістю, нашим суцільним фронтом, нашим відпором, нашою безоглядністю. Ми стягнемо його у прірву, яку йому викопаємо.

   Хто хоче спокою, згоди, миру, хай зречеться віри батьків і хай перенесеться на корінні польські землі. Ми, революціонери, маємо смілість заявити, що не дамо нашому народові звикнути до кайданів, не дамо загинути нації. Ми не можемо дозволити, щоб нація, коли прийде слушний момент до боротьби, до останньої розправи з ворогом, була нездібна до боротьби. Так уже було! Так було в 1918-1920 рр. і тому ми програли нашу війну. Бо лише нечисленні з поміж нас пішли битися за Україну! А тому ми не дамо на поневолених українських землях запанувати мирові. Бо спокій, це для нас неволя. А тому,

"Де неволя, хай мир згине Хай не має муж дружини,

Хай гниє на полі плід!

Де тирани та кайдани - Хай мале дитя не гляне Весело на чорний світ!

Хай сповиє наші села Сум і дума невесела Аж здобудем волю знов,

Аж ти, Дніпре бистротечний,

І ти, Дністре наш сердечний,

В море влєш ворожу кров.

За наш сором, кров і рани Помста, помста вам тирани!

Наше пекло вас спалить!"

Друкується за першою публікацією у часописі "Сурма". -1930 р. - Ч. 10.