середа, 11 квітня 2012 р.

Намул Неволі


Дмитро Донцов

В Індії, в Індонезії, в Китаю — і не тільки там – націоналістичні, визвольні рухи набирають соціалістичної, і навіть комуністичної закраски, часто промосковської. Почалася ця "еволюція" з німецького націонал-соціалізму. Перше підкреслення не націоналізму, а соціалізму, далі — пакт приязні з Московщиною, нарешті — не принципіальна, а вимушена війна проти Росії (як вимушеною, не принципіальною була б і 3-тя світова війна, війна Заходу проти Росії). А при тому — укрите або явне захоплення "генієм" московського народу, що виявилося спочатку пактом неагресії 1939 р., а потім власовщиною і повною анемічністю антибільшовицької пропаганди в гітлерівській Німеччині.
Після підписання того фатального пакту, в останній книзі "Вісника" (вересень 1939 р.), писав я з того приводу, що ніякі пакти тривалого рішення української проблеми не створять, — "не створить і останнє залицяння Гітлера до Сталіна... Поступового паралічу московської імперії не зможе стримати Сталін, ні стримати розростання його смертельного ворога — українського самостійництва, — Гітлер. Цю проблему (українську) — писав я — можуть запропастити самі українці і в цьому велика небезпека". Щоб відвернути її, Україна "мусить видати людей, які поставили б цю проблему співмірно з її величчю"...
Небезпека була в тому, щоб ті, які претендували стати на чолі визвольного руху, самі не заразилися отруйною "правдою" Сходу (соціалізм, інтернаціоналізм, "триєдина Русь", марксизм, комунізм), — перше, і щоб вони не вступили на згубний шлях домовленостей з тими чи іншими московськими групами, чи з "русским народом" (союз з Росією", "спільна боротьба" за "нову" Росію). На цей згубний шлях — став демо-соціалістичний провід визвольного руху в 1917 році. Найбільш активні сили української стихії тоді були: "шовіністичні", тобто любили тільки свою Правду, а не й чужу. Вони були ксенофобні, тобто ненавиділи тих зайдів, які були агентами того чи іншого чужинецького імперіалізму. Вони були явно антисоціалістичні, нарешті — релігійні і агресивно до тих зайдів настроєні. Ці активні сили — в повстанських загонах, в українській армії творили величезну більшість. Але їх очолював провід, який — крім одиниць — був зовсім чужий психології тих активніших сил народних мас. Провід — у своїй більшості — провадив нещиру війну з більшовизмом (якого ідеї многі в проводі поділяли), чи з москалями (яких уважали за братній народ), провадив, як гітлерівці, вимушену війну.

Ще перед 1917 р. увесь український національний рух окреслювали москалі як "мазепинство" (як пізніше "петлюровщина" чи "бандерівщина"), але вожді того руху відкинули цю почесну назву. Коли ж гримнув грім, вони виступили з програмою "І так, і ні". — Були і за цілість імперії, і проти неї; і за російську демократію, і проти; і за угоду з більшовиками, і проти; і за самостійність, і за федерацію; і за революцію і за угоду; за армію і проти "мілітаризму"; за релігію і проти неї; проти зайдів, і за їх рівноправність; і, ніби, за націоналізм, і за інтернаціоналізм; і за своє національне "вірую", і за принесене з Москви.
А головно, цей хаос думки панував не тільки щодо питання, яку Україну виборювати, не тільки щодо питання чи і як її виборювати, але й щодо питання — хто це має робити: ми самі, чи всеросійські Установчі збори? Ми, Центральна Рада, ми — Директорія, чи — "сам народ"? Московська стихія, що лавиною сунула з півночі, була оформлена ясною керуючою думкою: на питання "Що?" — відповідь була: підбити Україну з усіма її природними багатствами і величезним резервуаром населення. На питання — "Як?" – відповідь була: вогнем і мечем, розбоєм і підбоєм. На питання – "Хто?" має очолювати цю "революцію"? відповідь була: партія більшовиків. Була аксіоматичність ідеї, жодних сумнівів, ніякої половичастості, була сміливість думки, виразне "Так" і виразне "Ні". Лежала в тому велетенська атрактивна сила, для маси, що шукає твердого проводу — наказу, — сила, яка — незалежно від її змісту (позитив чи негатив) – завжди стає над силою, в якій її "3а" нерішуче борикаються з її "Проти"... Збуджена національна стихія виходила з берегів. Чекала, щоб її "шовіністичні", "ксенофобні" настрої хтось уйняв у яскраву ідею, оформив в кличне гасло, скупчив, з'єднав розпорошену енергію в один кулак, дав один напрям... Даремно! Соціалістичний провід, змушений проти волі до боротьби, цим кулаком не став. Многим в тому проводі червоний прапор був дорожчий від жовто-блакитного; знак хреста — такий чужий, як і більшовикам; селянин ("куркуль") – така ж чужа стихія, як і москалям; ідея власної влади (держави) — нова, накинена подіями... "Капітал" Маркса був важливіший від "Кобзаря". Бракувало сміливості думки.
В своїй книзі "Рація мого життя" пише Єва Перон: "Коли йдеться про те, щоб "робити" революцію, число людей, здібних вступити на цей шлях, обмежується дуже незначною меншістю... Багато вибухало революцій, але робити революцію річ тяжка, трудна до переведення і довершити її можуть тільки рідкі вибранці (еліта), яких непереможно тягнуть до себе відважні діла. Ось чому стільки революцій, яких прагнув народ, піднятих з його повною підтримкою, — не вдалися, та й нині ще не вдаються".
Щось подібне сталося з революцією в Україні у 1917 році. Для довершення відважних діл, замало мати фізичну відвагу. Треба ще мати сміливу думку. Її забракло в демо-соціалістичного проводу 1917 р.
Як стоїть справа тепер? Тепер перед новою революцією, становище під цим оглядом, таке ж грізне як перед 1917 р. Правда, демо-соціалістична "еліта" відійшла з арени, як революційна активна сила визвольного руху. Як така сила, лишився тільки націоналізм. Але націоналізм розщеплений організаційно і надщерблений ідеологічно. А це останнє є стократ небезпечніше від першого!
Врятована від повного розвалу військово-фінансовою допомогою Заходу, надута до потворних розмірів сліпотою одних і підлотою інших (Пес, Розенберг, Вайти-Вайси), грізною потугою встала перед очманілим і переляканим Заходом Московщина. На Заході ж — на перший план вибилася, замість традиційної, ще недавно монархічної, релігійної і патріотичної Європи, — нова заокеанська потуга, зі своїми правилами, іншим від життєвого стилю Європи і ворожим всякому націоналізмові.
Ці два факти обухом ударили по голові багатьох націоналістів, захитали їх дотеперішнім "вірую", внесли розгардіяш в ідеологію. Особливо серед тих, які не визначилися ні сміливістю думки, ні твердістю характеру.
Ці останні, під впливом військових подій і нової еміграції з Наддніпрянщини, – вступивши вперше в стик з підмосковською Україною, розгубилися. Не розуміючись в нових людях, вони часто брали змосковщених, збільшовичених українців за справжніх представників національної України; переймалися їх ідеями, вбитими в хохлацький мозок совєтською "політграмотою"; переймалися їх політичним, марксистським жаргоном, від якого так рябіють їх програми, як статті кількох емігрантських часописів рябіють запозиченими в "старшого псубрата" словами ("спохватився", "покосився", "парняга", "лопнути", "жужжати" і пр.). А в свої програми деякі націоналісти завзялися вложити "синтез" з залишків націоналістичної ідеології, новозахідної течії і гасел "сучасної, реальної", цебто збільшовиченої і змосковщеної України.
В увесь свій зріст встає перед нашим визвольним рухом подібна ж небезпека, як і в 1917 р. — розгойдана національна стихія і брак яскравої, чіткої, виразної, атрактивної, сміливої національно-аполітичної думки, яка б ту стихію окрилила і могла довести революцію до кінця.
Ця небезпека вимагає недвозначно проголосити, що:
Хто глузує з традиційної, національної України, України Шевченка, за яку на всіх фронтах боролася і кривавилася нація в 1917-22 рр.; хто з неї глузує, як з фантазії "романтиків", фантазії мрійників про садки й хутори; хто їй протиставляє "сучасну, реальну" Україну, цебто Україну колхозної панщини, зі зрабованою в селянина землею, на якій він мав би залишитися тільки наймитом держави, не власником, – той є погребником націоналістичної ідеї, так само, як ідеї визволення України.
2) Хто підмінює чисту ідею націоналізму ялтинсько-тегерансько-потсдамською, або центрально-советською "демократією" з "рівноправністю" і навіть "автономією" для ворожих Україні експозитур заграничних імперіалістів, — той є могильщиком націоналістичної ідеї, ідеї визволення нації.
3) Хто в обманній науці Маркса, створеній для знищення християнської цивілізації, бачить "деякі добрі сторони", чи щирий план усунення "визиску людини людиною"; хто задурманює голови нашого загалу дурисвітським жаргоном соціалізму, вбачаючи в ньому "прогрес", "знищення класів" і т. їн.; хто проповідує "нейтральність" в справах релігії, – той торує в Україні шлях більшовизмові.
4) Хто "нову" (більшовицьку!) дійсність в Україні і "нову" {виховану "наукою Леніна-Сталіна") ментальність підсовєтського українця радить внести як "корективу" в ідеологічні й програмові позиції націоналізму; хто приймає чужу дійсність, яка тільки тому стала фактом в Україні, що свою чужинець знищив вогнем і мечем, — той вбив уже її в своїй душі, той душевно вже є яничаром, а завтра може стати яничаром на ділі. Яничаром в душі є і той, хто приймає панщизняно-соціалістичну дійсність в Україні тому, що "такими є реальні відносини" там, або тому, що "такою є тенденція у світі".
5) Хто твердить, що орди московської босоти в 1917 і 1918 рр., які — без нічийого примусу — прийшли обернути Україну в руїну, а народ у рабів, — не були "русским народом", — хто твердить, що орди тої самої московської босоти, які в 1945 році ґвалтували мільйони жінок в Європі, – теж не були "русским народом", що він у тих злочинах не винен, що ми, отже, боремося лише з режимом, а не з тим прекрасним народом російським, з яким хочемо жити "в дружбі і співпраці", — той виявляє таку боязливість і тупість думки, як соціалісти 1917 р., які даремно простягали свої дружні долоні народові, який з прадавен живився розбоєм, брехнею й обманом. Той знову засіває в душу народної маси оману, що аби впав режим, а з народом московським ми знайдемо спільну мову порозуміння... Той сіє брехливу й злочинну оману.
6) Хто виступає речником воюючої України і в своєму часопису вихвалює, як борців за ту Україну винниченків разом з їх психологічним комплексом рабського прислужництва займанцеві, той вбиває саму ідею боротьби з наїзником. Так само, як і той, хто, вдаючи націоналіста, звеличує поетів занепадництва і моральної прострації (Барка), отруюючи їх духом душі молоді, вбиваючи в них дух героїзму і спротиву. Хто робить це, є погребником націоналістичної ідеї.
7) Нарешті, хто каже, що нам треба боротися не за тріумф нашого світогляду, а за створення "вільного життя, з конкретних, даних людей, відносин і ментальності" в "сучасній, реальній Україні", — той говорить не як революціонер, а як опортуніст. Революція, яка має довершитися в Україні, повинна якраз з корінням вирвати "конкретні відносини", запроваджені москалями; повинна вбити, знищити "конкретну ментальність" підмосковського раба, а не пристосовуватися до неї. Нарешті будь-яка справжня революція завжди приносить з собою тріумф нової концепції життя, тобто світогляду, нової ідеї і нової віри, і без того світогляду й віри ніколи не можна змінити одних конкретних обставин" на інші. Хто думає робити це без світогляду, той береться не за своє діло. Тому не перевести ніякої революції, хоч би йому і вдалося повалити існуючий лад.

В підпільній брошурі "За що ми боремося" (передрук статті з 1948 р.) — прекрасно про це сказано: "українські революціонери вважали неправильним погляд, що... тільки зробити збройне повстання — і вже перемога за нами. Вони вважали, що українця треба переродити, перекувати його психологію з невільницької на лицарську... А без цих прикмет ми армії не створимо (а створену — розгубимо! — Д. Д.), визвольної війни не виграємо". Треба очистити психіку борців від "намулу неволі".

Добре сказано! І якраз всі ті ідейки і гасла, запозичені (з боязні) в марксизмі, в центрально-радянської "демократії" (чи тітовської), ці капітулянтські захвалювання "сучасної", більшовицької України, облудного "прогресу", всі ці залицяння до різних "демократій", до соціалізму і до "національних меншин" в Україні, або до, буцімто, невинного "русского народу", всі ці базікання про можливу "дружбу" з ним, всі вихваляння політичного підлизайства (Винниченка, Драгоманова, Грушевського) все це ніщо інше, як намул неволі, якого треба позбутися якнайскоріше і якнайрадикальніше. Треба пам'ятати, що з носіями цих ідей, які розсаджують визвольну, націоналістичну доктрину з середини, – не по дорозі тим, хто прямує до національного визволення України.

Націоналістична думка має від того намулу себе очистити до коріння. Виступати не з "ТАК" і "НІ", а з ясною ідеєю. Інакше за розгардіяшем ідеологічним, прийде остаточний розвал організаційний. Інакше націоналістична думка втратить свою аткракційність, перестане зосереджувати розпорошену енергію. Повторю ще раз:
"Коли сурма видаватиме невиразний звук, хто готуватиметься до бою?" (1. Коринт. 14, 8).

Січень 1954

Немає коментарів:

Дописати коментар