Дмитро Донцов
В нашому забріханому світі ні одна річ не називається її власним ім'ям. Все парадує під якоюсь маскою, іноді дуже гарною. Під такою маскою парадують деякі українські політики, які звуть себе політиками "холодного розуму". Ця назва мала б свідчити про тверезість їх осуду і твердість переконань. Протиставляють же ж вони себе — політикам "гарячого почуття", що мало б означати, що ці останні не вміють логічно й тверезо думати, а дають себе вести необдуманим поривам і пристрастям...
"Холоднорозумні" політики оці ведуть свій родовід, на Наддніпрянщині, в простій лінії від так званих українофілів 50 і більше літ тому. В Галичині і на Буковині — їх предками були вірні "тірольці Сходу", як їх називали колись. Українофілів характеризував М.Міхновський, що вони "виплекали цілий культ страхополоства, виробили цілу релігію лояльності", відзначалися "сервілізмом, безідейністю та інертністю". А про галицько-буковинських "тірольців Сходу" писав І.Франко, що основи їх політики зводилися до заповіді: "ми всі, русини, і маємо триматися укупі, і дякувати Найяснішому Цісареві за добродійства його нам, і просити, щоб і дальше нас не забував" (цитую з пам'яті)... Писав І. Франко про них:
"Ви би тілом і духом своїм присмоктались до скиби
І зловив би вас Мамон у сак Як товстючії риби..."
Поза цією "скибою" вони не бачили світа. Або ту скибу орати, або — від пана видирати, в цьому замикалося блудне коло їх політики. Девізом їх акції було:
"Патріотичний меч перекувати
На плуг — обліг будуччини орати,
На серп — щоб жито жать, життя основу"
— чи тим плугом був плуг плугатиря, чи слово діяча просвіти або "народного обранця", який співає дифірамби тому чи іншому "Найяснішому Цісареві". Гарячих людей — за їх гарячі почуття, а ще більше гарячі епохи — ці політики ненавиділи, бо відривали вони їх від їх буденної праці, щоденних інтересів, вигід життя, Мамони. Не терплять вони писань і розмов про "найвищу політику", про "стратегію і тактику, про великі історичні зрушення, про політичні принципи й формули" і т. д. Не люблять апокаліптичних картин: одна — світ роздертий надвоє, і друга — ми напередодні вирішальних подій... Іронізують з усього того! Хоч іронізувати немає з чого. Бо хіба ж світ дійсно не роздертий на двоє? Хіба ми не напередодні вирішальних подій? Хіба не апокаліптичною є наша доба? Хіба не час думати й писати про політичні принципи, про стратегію і тактику визвольної боротьби? Ті політики "холодного розуму" відмахуються від того всього мов кінь хвостом від докучливих мух. Це все нудить їх, на їх "холодну" емігрантську думку треба займатися чимось іншим, а саме — "щоденними справами, справами шкільництва, розбудов культурних установ, справами праці, економічної бази, тощо". Хочете перемогти в майбутніх вирішальних подіях? То гартуйте дух! Яким способом? Дуже просто — збільшити нашу участь в активній розбудові господарського життя на еміграції". "Ця громада купує школу, та купує дім, там замахнулися на придбання великої літньої оселі для дітей..." або, додам від себе, заснували співоче товариство, це й будуть ті "цеглини нашої сили і в немалій мірі підвалини майбутньої перемоги"! Чи ж не геніально роздумують політики холодного розуму? Купуйте доми, школи, фірми на еміграції, не сушіть собі голову політичними принципами і стратегією визвольної боротьби, а наш "найвищий ідеал" — "соборна, самостійна", за якою тут, будуючи доми і фірми так побиваємося, сама спаде нам з неба! Засновувати фірми і професійні товариства важливіше від непотрібних проповідей про справи визвольної боротьби, бо, як кажуть, хлоп волить довгу ковбасу, як довгу проповідь...
Така ментальність політиків "холодного розуму". Так думають вони всі ті холоднорозумні. Є, одначе, заковика в їх розумуванні. Картаючи людей "гарячого почуття" як глупих романтиків і шкідливих фантастів, вони зі своїм холодним розумом, завжди потрапляють як не в пень головою, то в яму ногою. Ніколи нічого своїм холодним розумом не передбачають.
Голослівне твердження? Ні, скріплене масою фактів!
Перед розвалом царської, німецької і Габсбурзької імперій, перед революцією в цараті, перед повстанням незалежної України, — кілька місяців перед першою війною, коли назрівали дійсно "апокаліптичні" події, українські політики холодного розуму за головну мету своєї політики — уважали... дістати рідну початкову школу, як нині думають про доми і фірми... Чи можемо мати подив до холодного розуму тих політиків? Чи вміли вони тим своїм "розумом" проглянути події, що йшли? Відгадати їх укритий сенс? Підготовитися до них духовно? Події показали, що люди холодного розуму були людьми без всякого розуму взагалі.
Коли вже шаліла революція, коли впав царат, коли влада валялась на вулиці, як в Петербурзі, так і в Києві, чекаючи "рук твердих і сміливих", щоб взяти її, в той час репрезентативний орган українських політиків "холодного розуму" в Москві, "Украинская Жизнь" писав про необхідність боротьби з "демагогічним лозунгом самостійності", що його висунули "невідповідальні" елементи, "позбавлені широкого розуміння національно-державних завдань". Національний рух — повчали холоднорозумні політики — повинен був бути не "бурхливий і пристрасний", а "рівний і спокійний". Це під час революції! Чи доглупалися ті політики своїм холодним розумом" до суті подій, що тоді гриміли повз них? Чи допоміг їм їх холодний розум ті події зрозуміти? Знайти гасло для чину? Знову дивно безсилим показався той їх холодний розум!
Коли вибухнула війна, та сама "Украинская Жизнь" видрукувала урочисту заяву, — що намагання деяких кругів використати війну для визволення України, є акцією "провокаційною"; що українська демократія в цю тяжку для імперії годину готова "виконати свій громадський обов'язок перед Росією". Політики того часу очевидно керувалися "холодним розумом": мовляв, так треба було зробити, щоб не було зайвих репресій царату в Україні... І що ж, виправдалися хитромудрі міркування тих політиків? Зовсім ні! В своїх спогадах оповідає Д.Дорошенко (який брав участь в уложенні тієї заяви), що коли він приїхав до Києва, питалися його кияни (не "холодного розуму") — нащо ту заяву видали? Та ж зараз по вибуху війни все-одно всю пресу українську замкнули, а хутко посипалися і репресії на українців... Знову отже калькуляції політиків "холодного розуму" — не дражнити начальство — показалися зовсім нерозумними, недоцільними і навіть шкідливими. Стратили невинність і не одержали "гонорару"...
За короткої інтермедії всеросійської "демократії" (Керенського) в 1917 році, політики "холодного розуму" пішли їй на далекосяжні уступки: признали зверхність російського уряду і всеросійських Установчих Зборів, і обмежили свою автономну Україну — до п'ятьох губерній, віддаючи всю Слобожанщину, Крим і Степову Україну з Чорним морем — Росії... Коли це зробили? Перед яких урядом капітулювали? Зробили це кілька місяців перед занепадом того уряду, в жовтні 1917! Отже знову, чи оправдали події необхідність тих хитромудрих калькуляцій людей "холодного розуму"? Аж ніяк! Чи вміли ті політики дивитися наперед трохи далі ніж за три місяці? Не вміли! Нащо ж вони ті уступки робили і що поміг їм їх "холодний розум"? Тільки загальмували наростаючу національну революцію, тільки поборювали людей "гарячого почуття", які їх перестерігали перед прочанством до Петербургу, й які виявилися мудрішими, ніж люди "холодного розуму".
В 1920 роках прийшла в Україну так звана "українізація" України і НЕП — "нова економічна політика". Скільки було захвату у людей "холодного розуму"! Та ж наступає нова ера! Та ж цвіте життя! Скільки було захоплень поміж "холоднорозумними" і на Наддніпрянщині, і в Галичині! Скільки нагадувань — що збройна акція віджила своє, що треба віддатись мирній праці по розбудові "радянської України", використовуючи констеляцію, уникаючи непотрібних жертв. І, що ж уникли вони приносу тих жертв? Де там! Під час хутко зорганізованого москалями голоду вигинуло до 6 мільйонів людності нашої... Чи її вигинуло б стільки, коли б хоч би десять літ тривав спротив Москві? Напевне ні! Отже і тут передбачення "холоднорозумних" були наївні і недоречні. Їм удалося тільки приспати збуджену енергію народу й його недовір'я до москаля. Оце і все! Не згадуючи про ті гекатомби ідейних людей, які піймалися на провокацію Москви і на спокуси "холоднорозумних" політиків, колишніх соціалістичних прем'єрів, міністрів і послів, які повірили Москві.
В Галичині люди "холодного розуму" скалькулювали, що після 1-ої війни наступила ера довшої стабілізації в Європі. Тому й в пресі, і в заявах громили майже як ворогів народу ту молодь, тих безрозумних одчайдухів, тих націоналістичних невільників "гарячого почуття", — за те, що займалися революцією, стягаючи гнів окупанта на мирних діячів буденної праці і "холодного розуму". Та події показали, що ті люди "гарячого почуття" мали більше розуму від "холоднорозумних", бо розбудовували те, що гасили останні, те, що найбільш придалося нації в наступних роках, — дух спротиву і бажання боротьби. Показалося, що люди "гарячого почуття" краще передбачали біг подій від своїх зимнокровних і "розумних" земляків.
Прийшли в 1939 р. до Галичини більшовики, і "холоднорозумні" відразу ж плавом поплили — мов ті карасі — на більшовицькі приманки. Віддавали свої імена й свою совість новому окупантові, заповняючи своїми лояльними особами лави української Ради, яка ухвалювала "возсоєдиненіє". Найбільш глупі навіть зустрічали більшовицьких "визволителів" в залах з тризубами й національним прапором. А три "демократичні партії" (М.Стахів і пр.) заявили московській армії, що доручили своїм членам — "лояльно співпрацювати" з окупантом, що ніс смерть українському селянству, інтелігенції та Церкві в Галичині... Так їм диктував їх "холодний розум"! Доручивши своїм членам ту "лояльну співпрацю", партійні керманичі зразу потім зорієнтувалися і втекли за кордон. Знову питання: Чи мали вони в цьому випадку розум (не кажучи вже про честь)? Чи той їх "розум" допоміг їм?
Прийшов до Галичини Гітлер. І тут позиція "холоднорозумних" ґрунтовно відрізнилася від позиції "гарячо-чуттєвих" націоналістів. Останні тішилися, коли гітлеризм скрутив карк комунізмові в Німеччині. Та ті самі націоналісти зараз же після приходу німців, виступили проти них. А люди "холодного розуму"? Вони — за Польщі — були завзятими ворогами гітлеризму, поки він був далеко. З хвилиною, коли зайняв Галичину, "холоднорозумні" відразу пішли разом з ним будувати "Нову Європу". Преса ж "холоднокровних" повела кампанію проти повстанського руху, як проти "бандитизму". Траплялися й просто несамовиті, трагікомічні вибрики людей "холодного розуму". Наприклад, коли приєднували Галичину до "Ґенерал-Ґубернаторства", тобто до Польщі, вони влаштовували урочисті обходи і дефіляди на честь цих подій, тобто з радості, що Галичину прилучили до Польщі. Що допоміг їм їх "холодний розум"?
Нарешті — наша сучасність. На авансцені опинилися знову "холоднорозумні" завдяки двом обставинам: перша — що порода "холоднорозумних" не переводиться на наших землях, друге — що опинившись на еміграції вони знайшли цілком своє, рідне середовище таких же "холодно розумних" земляків, яких першою заповіддю була розбудова їх загумінку, здалека від "високої політики". Не бракувало в тому середовищі й таких архи-холоднорозумних, які з політики вміють зробити свій власний бізнес. Навчившись ще в Європі займатися "лояльною співпрацею", перенесли вони це заняття й на новий континент, готові повторити стару "власовщину". Визвольна боротьба й люди, що її ведуть для тих лоялістів зовсім чужі. Пошана до руху спротиву проти Москви, висловлювана ними оказійно, це лише "лип сервис"; вся ж енергія "холоднорозумних" спрямована на здобуття впливів і патенту на виключне право репрезентування української нації.
Тому з'єднати собі ласку сильного стає головним завданням тих політиків. Переконати загал, що вони ні на крок не відступлять від національного ідеалу, а з другої сторони — запрягти той загал до воза того сильного, хоч би він і віз нас в обійми нової "єдиної і неділимої". Щоб осягнути це, пускається в рух все красномовство покутного адвоката. Все тут є: і про те, що "розмовляти можна з кожним" і що "принципіалісти не розуміють складності проблем та їх взаємовідношення в сучасній ситуації"; про те, що "не треба бути непримиренним до нерозсудливих розмірів"; що "треба вміти сприймати всі вирішальні мінливості даної ситуації" (мабуть на те, щоб мінливою зробити й свою ідею...); що "прониклива політична тактика знає, що осягнути можна не абсолют, а лиш відсотки, які треба відгадати й відповідно до цього діяти"; що політика це бізнес, де не може бути мови про абсолютні ідеали, а лише про менші, чи більші користі. Так думає людина "холодного розуму". Як бізнесмен, що зайнятий продажем кока-коли. Бо — "чи ж немає серед наших контрагентів людей, що мають незаперечні симпатії"... до відновлення нашої державності? Або до "лихоліття неросійських народів"!.. Чого ж вам ще треба? Певно, принципи національної незалежності й державності треба боронити, але — чи завжди? Ні, аж тоді, "коли імперіалістичне ярмо Москви впаде". А перед тим? Пощо, коли "Україна дала вже вислови своєї волі".
Принципи для людей "холодного розуму" взагалі — п'яте колесо в возі. Треба домовлятися — навіть коштом принципіальних уступок. Бо своєю впертістю гарячі голови відштовхують москалів, а тоді й того проценту не дістанемо, що його дають нам єдинонеділимці та їх протектори.
Так роздумували ті гендлярі від політики при Керенському, при більшовиках, і так, і тепер роздумують. Бо політики "холодного розуму" завжди однакові!
Питання: чому "холодний розум" тих політиків веде їх нехибно якраз до перекреслювання ідеалів та засад? Чому та "прониклива політика" пропагує завжди якраз "лояльну співпрацю" з панами ситуації? І чому їм здається, що ту політику хитрого Панька диктує їм розум, а не що інше?
Що уявляє собою розум тих політиків, відкрив нам давно вже наш філософ Сковорода. Він пише: "Тетервак бачить сіти, а в сітях їжу. Чи справді він щось бачить?.. Він бачить тільки хвіст цього діла, а голови й серця не бачить. Де ж цього діла голова? — Це серце ловця, в тілі його, укритім за кущем... Тільки той збавиться від напасти, хто дивиться не на зверхнє, а на суть справи... Надибав тетервак їжу... і паде жертвою жадности й хитрости ловця".
Розум цього тетервака мають політики "холодного розуму"! Вони не мають того, що називається "духовним оком", оком інтуїції. Бачать тільки зовнішнє даного явища і тому, як той тетервак, легко йдуть в сильце кожного брехуна. Декларація більшовиків про "самоопределєніє вплоть до атдєлєнія", або "українізація" і — "холоднорозумні" політичні тетерваки летять на приману, не бачачи, "ловця, в тіні укритого". Коли б "холоднорозумні" сліпці вміли бачити в вовчій декларації вовче, знали б тоді, що з вовками угоди бути не може. Та для цього треба мати "душевні очі", видючі ж сліпці дивляться лише тілесними очима. Від Драгоманова до Коберського і Григорієва (світочі соціалізму!) вони навіть напередодні 1939 р. вірили, що вовка цивілізує наша доба "прогресу", що "навіть у міжнародні відносини вкочуються нові етичні норми, норми загальнолюдської етики". Вірили, що "поступ науки переміняє на ліпше й духовну природу людську", — навіть, коли вона не людська, а вовча. "Холодний розум" сліпців нічого не бачить і нічого не розуміє.
Не можуть "холоднорозумні" політики мати й жодного великого ідеалу. Коли про цей ідеал говорять люди "гарячого почуття", "розумні сліпці" відповідають словами Авірона Мойсеєва: "Що то за земля обіцяна?.. Як може бути те, чого не можна бачити? Це ж байка! Тільки погинемо всі в боях. Не хочемо цього! Дай нам вернутися в нашу стару землю", — в єгипетську неволю.
Таке було психологічне підґрунтя й усіх зміновіховців-поворотців з еміграції до СССР. Таке було психічне підложжя "лояльної співпраці" холоднокровних із кожним окупантом. Бо — всупереч невидимому й далекому ідеалові, окупант — це було щось видиме, реальне і могутнє. Якогось манекена, людину, яка не в стані ні бачити того, що діється довкола, ні передбачати того, що йде, ні плекати величні ідеали — робить з такого політика його "холодний розум".
Крім того, — помиляються такі політики думаючи, що ними дійсно керує лише розум. Насправді — ними керує так само почуття, яке часто й диктує їм їх тактичну лінію. Німці кажуть, що "бажання породжує думку", є її батьком. Чому люди холодного розуму не бачать у ворогові ворога? Чому готові завжди до "лояльної співпраці" з займанцем? Чому не бачать вовчого у вовку? Насамперед тому, що не хочуть бачити, бо органічно, всією своєю вдачею не хочуть боротися. І не так холодний розум, як власне почуття, почуття страху, каже їм іти на всякі компроміси й закривати очі на дійсність, щоб тільки оминути небезпеку боротьби. Вони так прив'язані охлялим серцем до своєї скиби, й до своєї хатки, до свого зайняття, — байдуже, чи це буде лан хлібороба, кафедра науковця, естрада артиста, чи меблі міщуха, — що готові йти на найбільше приниження, щоб лише не розлучатися з ними. Бачити наперед, що займанець все-одно відбере їм їх хату, чи верстат і меблі; що оберне їх в рабів, які муситимуть під чужу дудку співати й танцювати, — передбачити це не дає їм як короткозорий "холодний розум", так і почуття страху. Зрештою, — коли вкінці вовк так клацне зубами, що й вони побачать в нім вовче, то — й тоді не йдуть на чин, на спротив, на боротьбу. Бо в їхньому серці, в їхній вдачі лежить не бажання боротьби, але, — бажання не дражнити того, хто має силу.
Якщо б вони мали віру в "невидиме", в ідеал, в мету, яку ще не досягли, то ця віра в духовний первень убила б в них страх перед сильнішим матеріально чи чисельно ворогом. Та, — ця віра живе не в серцях людей "холодного розуму", а тільки в серцях людей "гарячого почуття".
Тому їх зброя — це зброя слабих: хитрунство, крутійство і плазунство перед кожним "паном". До своїх же земляків "гарячого почуття" — наклепи, інтриги, оббріхування і часом доноси до пана, до якого вони наймаються підбрехачами. От тому то ті "політики холодного розуму" висміюють УПА, денунціюють "фашистів"; тому то вони, як казав Шевченко, аж товпляться перед "властьімущими", щоб хоч пів дулі від них дістати. А при тому не забувають вони переконувати "народ", що це "пів-дулі" якраз і є тим бажаним визнанням "суверенної, соборної і самостійної"...
Ось психологічне обличчя політиків "холодного розуму", які в дійсності не мають ні розуму, ні гарячої любові, ні віри, ні волі, ні ідеалу.
Правда, положення їх противників, — "фантастів" і "фанатиків ідеї", — багато тяжче. Вони часто не можуть похвалитися ніякими "реальними здобутками", ніякими "пів-дулями". Але ж — для здобуття незалежності козаки боролися більш як пів сотні літ; французи — в війні проти англійського займанця більш ніж сто років, а іспанці проти маврів — сімсот літ! Та за те ніхто інший, як ті саме "фантасти" досягали фантастичних віки триваючих успіхів. Політики ж "холодного розуму" ніколи не виходили з ролі комічних персонажів історичної комедії "Пошились в дурні". Ось тому то треба молитись щодня, щоб більш чим від вогню, посухи і голоду хоронив нас Господь від таких "вождів холодного розуму", — від сліпих вождів із заячим серцем. І особливо в нашу жорстоку добу, яка вимагає провідників швидкого зору, сміливого серця, великого формату. Не "репрезентантів", які розуміють політику як "гендель", а провідників, які вміють вести своїх однодумців, у бій за ідеали.
 |
| Тетервак не політичний |
"Холоднорозумні" політики оці ведуть свій родовід, на Наддніпрянщині, в простій лінії від так званих українофілів 50 і більше літ тому. В Галичині і на Буковині — їх предками були вірні "тірольці Сходу", як їх називали колись. Українофілів характеризував М.Міхновський, що вони "виплекали цілий культ страхополоства, виробили цілу релігію лояльності", відзначалися "сервілізмом, безідейністю та інертністю". А про галицько-буковинських "тірольців Сходу" писав І.Франко, що основи їх політики зводилися до заповіді: "ми всі, русини, і маємо триматися укупі, і дякувати Найяснішому Цісареві за добродійства його нам, і просити, щоб і дальше нас не забував" (цитую з пам'яті)... Писав І. Франко про них:
"Ви би тілом і духом своїм присмоктались до скиби
І зловив би вас Мамон у сак Як товстючії риби..."
Поза цією "скибою" вони не бачили світа. Або ту скибу орати, або — від пана видирати, в цьому замикалося блудне коло їх політики. Девізом їх акції було:
"Патріотичний меч перекувати
На плуг — обліг будуччини орати,
На серп — щоб жито жать, життя основу"
— чи тим плугом був плуг плугатиря, чи слово діяча просвіти або "народного обранця", який співає дифірамби тому чи іншому "Найяснішому Цісареві". Гарячих людей — за їх гарячі почуття, а ще більше гарячі епохи — ці політики ненавиділи, бо відривали вони їх від їх буденної праці, щоденних інтересів, вигід життя, Мамони. Не терплять вони писань і розмов про "найвищу політику", про "стратегію і тактику, про великі історичні зрушення, про політичні принципи й формули" і т. д. Не люблять апокаліптичних картин: одна — світ роздертий надвоє, і друга — ми напередодні вирішальних подій... Іронізують з усього того! Хоч іронізувати немає з чого. Бо хіба ж світ дійсно не роздертий на двоє? Хіба ми не напередодні вирішальних подій? Хіба не апокаліптичною є наша доба? Хіба не час думати й писати про політичні принципи, про стратегію і тактику визвольної боротьби? Ті політики "холодного розуму" відмахуються від того всього мов кінь хвостом від докучливих мух. Це все нудить їх, на їх "холодну" емігрантську думку треба займатися чимось іншим, а саме — "щоденними справами, справами шкільництва, розбудов культурних установ, справами праці, економічної бази, тощо". Хочете перемогти в майбутніх вирішальних подіях? То гартуйте дух! Яким способом? Дуже просто — збільшити нашу участь в активній розбудові господарського життя на еміграції". "Ця громада купує школу, та купує дім, там замахнулися на придбання великої літньої оселі для дітей..." або, додам від себе, заснували співоче товариство, це й будуть ті "цеглини нашої сили і в немалій мірі підвалини майбутньої перемоги"! Чи ж не геніально роздумують політики холодного розуму? Купуйте доми, школи, фірми на еміграції, не сушіть собі голову політичними принципами і стратегією визвольної боротьби, а наш "найвищий ідеал" — "соборна, самостійна", за якою тут, будуючи доми і фірми так побиваємося, сама спаде нам з неба! Засновувати фірми і професійні товариства важливіше від непотрібних проповідей про справи визвольної боротьби, бо, як кажуть, хлоп волить довгу ковбасу, як довгу проповідь...
Така ментальність політиків "холодного розуму". Так думають вони всі ті холоднорозумні. Є, одначе, заковика в їх розумуванні. Картаючи людей "гарячого почуття" як глупих романтиків і шкідливих фантастів, вони зі своїм холодним розумом, завжди потрапляють як не в пень головою, то в яму ногою. Ніколи нічого своїм холодним розумом не передбачають.
Голослівне твердження? Ні, скріплене масою фактів!
Перед розвалом царської, німецької і Габсбурзької імперій, перед революцією в цараті, перед повстанням незалежної України, — кілька місяців перед першою війною, коли назрівали дійсно "апокаліптичні" події, українські політики холодного розуму за головну мету своєї політики — уважали... дістати рідну початкову школу, як нині думають про доми і фірми... Чи можемо мати подив до холодного розуму тих політиків? Чи вміли вони тим своїм "розумом" проглянути події, що йшли? Відгадати їх укритий сенс? Підготовитися до них духовно? Події показали, що люди холодного розуму були людьми без всякого розуму взагалі.
Коли вже шаліла революція, коли впав царат, коли влада валялась на вулиці, як в Петербурзі, так і в Києві, чекаючи "рук твердих і сміливих", щоб взяти її, в той час репрезентативний орган українських політиків "холодного розуму" в Москві, "Украинская Жизнь" писав про необхідність боротьби з "демагогічним лозунгом самостійності", що його висунули "невідповідальні" елементи, "позбавлені широкого розуміння національно-державних завдань". Національний рух — повчали холоднорозумні політики — повинен був бути не "бурхливий і пристрасний", а "рівний і спокійний". Це під час революції! Чи доглупалися ті політики своїм холодним розумом" до суті подій, що тоді гриміли повз них? Чи допоміг їм їх холодний розум ті події зрозуміти? Знайти гасло для чину? Знову дивно безсилим показався той їх холодний розум!
Коли вибухнула війна, та сама "Украинская Жизнь" видрукувала урочисту заяву, — що намагання деяких кругів використати війну для визволення України, є акцією "провокаційною"; що українська демократія в цю тяжку для імперії годину готова "виконати свій громадський обов'язок перед Росією". Політики того часу очевидно керувалися "холодним розумом": мовляв, так треба було зробити, щоб не було зайвих репресій царату в Україні... І що ж, виправдалися хитромудрі міркування тих політиків? Зовсім ні! В своїх спогадах оповідає Д.Дорошенко (який брав участь в уложенні тієї заяви), що коли він приїхав до Києва, питалися його кияни (не "холодного розуму") — нащо ту заяву видали? Та ж зараз по вибуху війни все-одно всю пресу українську замкнули, а хутко посипалися і репресії на українців... Знову отже калькуляції політиків "холодного розуму" — не дражнити начальство — показалися зовсім нерозумними, недоцільними і навіть шкідливими. Стратили невинність і не одержали "гонорару"...
За короткої інтермедії всеросійської "демократії" (Керенського) в 1917 році, політики "холодного розуму" пішли їй на далекосяжні уступки: признали зверхність російського уряду і всеросійських Установчих Зборів, і обмежили свою автономну Україну — до п'ятьох губерній, віддаючи всю Слобожанщину, Крим і Степову Україну з Чорним морем — Росії... Коли це зробили? Перед яких урядом капітулювали? Зробили це кілька місяців перед занепадом того уряду, в жовтні 1917! Отже знову, чи оправдали події необхідність тих хитромудрих калькуляцій людей "холодного розуму"? Аж ніяк! Чи вміли ті політики дивитися наперед трохи далі ніж за три місяці? Не вміли! Нащо ж вони ті уступки робили і що поміг їм їх "холодний розум"? Тільки загальмували наростаючу національну революцію, тільки поборювали людей "гарячого почуття", які їх перестерігали перед прочанством до Петербургу, й які виявилися мудрішими, ніж люди "холодного розуму".
В 1920 роках прийшла в Україну так звана "українізація" України і НЕП — "нова економічна політика". Скільки було захвату у людей "холодного розуму"! Та ж наступає нова ера! Та ж цвіте життя! Скільки було захоплень поміж "холоднорозумними" і на Наддніпрянщині, і в Галичині! Скільки нагадувань — що збройна акція віджила своє, що треба віддатись мирній праці по розбудові "радянської України", використовуючи констеляцію, уникаючи непотрібних жертв. І, що ж уникли вони приносу тих жертв? Де там! Під час хутко зорганізованого москалями голоду вигинуло до 6 мільйонів людності нашої... Чи її вигинуло б стільки, коли б хоч би десять літ тривав спротив Москві? Напевне ні! Отже і тут передбачення "холоднорозумних" були наївні і недоречні. Їм удалося тільки приспати збуджену енергію народу й його недовір'я до москаля. Оце і все! Не згадуючи про ті гекатомби ідейних людей, які піймалися на провокацію Москви і на спокуси "холоднорозумних" політиків, колишніх соціалістичних прем'єрів, міністрів і послів, які повірили Москві.
В Галичині люди "холодного розуму" скалькулювали, що після 1-ої війни наступила ера довшої стабілізації в Європі. Тому й в пресі, і в заявах громили майже як ворогів народу ту молодь, тих безрозумних одчайдухів, тих націоналістичних невільників "гарячого почуття", — за те, що займалися революцією, стягаючи гнів окупанта на мирних діячів буденної праці і "холодного розуму". Та події показали, що ті люди "гарячого почуття" мали більше розуму від "холоднорозумних", бо розбудовували те, що гасили останні, те, що найбільш придалося нації в наступних роках, — дух спротиву і бажання боротьби. Показалося, що люди "гарячого почуття" краще передбачали біг подій від своїх зимнокровних і "розумних" земляків.
Прийшли в 1939 р. до Галичини більшовики, і "холоднорозумні" відразу ж плавом поплили — мов ті карасі — на більшовицькі приманки. Віддавали свої імена й свою совість новому окупантові, заповняючи своїми лояльними особами лави української Ради, яка ухвалювала "возсоєдиненіє". Найбільш глупі навіть зустрічали більшовицьких "визволителів" в залах з тризубами й національним прапором. А три "демократичні партії" (М.Стахів і пр.) заявили московській армії, що доручили своїм членам — "лояльно співпрацювати" з окупантом, що ніс смерть українському селянству, інтелігенції та Церкві в Галичині... Так їм диктував їх "холодний розум"! Доручивши своїм членам ту "лояльну співпрацю", партійні керманичі зразу потім зорієнтувалися і втекли за кордон. Знову питання: Чи мали вони в цьому випадку розум (не кажучи вже про честь)? Чи той їх "розум" допоміг їм?
Прийшов до Галичини Гітлер. І тут позиція "холоднорозумних" ґрунтовно відрізнилася від позиції "гарячо-чуттєвих" націоналістів. Останні тішилися, коли гітлеризм скрутив карк комунізмові в Німеччині. Та ті самі націоналісти зараз же після приходу німців, виступили проти них. А люди "холодного розуму"? Вони — за Польщі — були завзятими ворогами гітлеризму, поки він був далеко. З хвилиною, коли зайняв Галичину, "холоднорозумні" відразу пішли разом з ним будувати "Нову Європу". Преса ж "холоднокровних" повела кампанію проти повстанського руху, як проти "бандитизму". Траплялися й просто несамовиті, трагікомічні вибрики людей "холодного розуму". Наприклад, коли приєднували Галичину до "Ґенерал-Ґубернаторства", тобто до Польщі, вони влаштовували урочисті обходи і дефіляди на честь цих подій, тобто з радості, що Галичину прилучили до Польщі. Що допоміг їм їх "холодний розум"?
Нарешті — наша сучасність. На авансцені опинилися знову "холоднорозумні" завдяки двом обставинам: перша — що порода "холоднорозумних" не переводиться на наших землях, друге — що опинившись на еміграції вони знайшли цілком своє, рідне середовище таких же "холодно розумних" земляків, яких першою заповіддю була розбудова їх загумінку, здалека від "високої політики". Не бракувало в тому середовищі й таких архи-холоднорозумних, які з політики вміють зробити свій власний бізнес. Навчившись ще в Європі займатися "лояльною співпрацею", перенесли вони це заняття й на новий континент, готові повторити стару "власовщину". Визвольна боротьба й люди, що її ведуть для тих лоялістів зовсім чужі. Пошана до руху спротиву проти Москви, висловлювана ними оказійно, це лише "лип сервис"; вся ж енергія "холоднорозумних" спрямована на здобуття впливів і патенту на виключне право репрезентування української нації.
Тому з'єднати собі ласку сильного стає головним завданням тих політиків. Переконати загал, що вони ні на крок не відступлять від національного ідеалу, а з другої сторони — запрягти той загал до воза того сильного, хоч би він і віз нас в обійми нової "єдиної і неділимої". Щоб осягнути це, пускається в рух все красномовство покутного адвоката. Все тут є: і про те, що "розмовляти можна з кожним" і що "принципіалісти не розуміють складності проблем та їх взаємовідношення в сучасній ситуації"; про те, що "не треба бути непримиренним до нерозсудливих розмірів"; що "треба вміти сприймати всі вирішальні мінливості даної ситуації" (мабуть на те, щоб мінливою зробити й свою ідею...); що "прониклива політична тактика знає, що осягнути можна не абсолют, а лиш відсотки, які треба відгадати й відповідно до цього діяти"; що політика це бізнес, де не може бути мови про абсолютні ідеали, а лише про менші, чи більші користі. Так думає людина "холодного розуму". Як бізнесмен, що зайнятий продажем кока-коли. Бо — "чи ж немає серед наших контрагентів людей, що мають незаперечні симпатії"... до відновлення нашої державності? Або до "лихоліття неросійських народів"!.. Чого ж вам ще треба? Певно, принципи національної незалежності й державності треба боронити, але — чи завжди? Ні, аж тоді, "коли імперіалістичне ярмо Москви впаде". А перед тим? Пощо, коли "Україна дала вже вислови своєї волі".
Принципи для людей "холодного розуму" взагалі — п'яте колесо в возі. Треба домовлятися — навіть коштом принципіальних уступок. Бо своєю впертістю гарячі голови відштовхують москалів, а тоді й того проценту не дістанемо, що його дають нам єдинонеділимці та їх протектори.
Так роздумували ті гендлярі від політики при Керенському, при більшовиках, і так, і тепер роздумують. Бо політики "холодного розуму" завжди однакові!
Питання: чому "холодний розум" тих політиків веде їх нехибно якраз до перекреслювання ідеалів та засад? Чому та "прониклива політика" пропагує завжди якраз "лояльну співпрацю" з панами ситуації? І чому їм здається, що ту політику хитрого Панька диктує їм розум, а не що інше?
Що уявляє собою розум тих політиків, відкрив нам давно вже наш філософ Сковорода. Він пише: "Тетервак бачить сіти, а в сітях їжу. Чи справді він щось бачить?.. Він бачить тільки хвіст цього діла, а голови й серця не бачить. Де ж цього діла голова? — Це серце ловця, в тілі його, укритім за кущем... Тільки той збавиться від напасти, хто дивиться не на зверхнє, а на суть справи... Надибав тетервак їжу... і паде жертвою жадности й хитрости ловця".
Розум цього тетервака мають політики "холодного розуму"! Вони не мають того, що називається "духовним оком", оком інтуїції. Бачать тільки зовнішнє даного явища і тому, як той тетервак, легко йдуть в сильце кожного брехуна. Декларація більшовиків про "самоопределєніє вплоть до атдєлєнія", або "українізація" і — "холоднорозумні" політичні тетерваки летять на приману, не бачачи, "ловця, в тіні укритого". Коли б "холоднорозумні" сліпці вміли бачити в вовчій декларації вовче, знали б тоді, що з вовками угоди бути не може. Та для цього треба мати "душевні очі", видючі ж сліпці дивляться лише тілесними очима. Від Драгоманова до Коберського і Григорієва (світочі соціалізму!) вони навіть напередодні 1939 р. вірили, що вовка цивілізує наша доба "прогресу", що "навіть у міжнародні відносини вкочуються нові етичні норми, норми загальнолюдської етики". Вірили, що "поступ науки переміняє на ліпше й духовну природу людську", — навіть, коли вона не людська, а вовча. "Холодний розум" сліпців нічого не бачить і нічого не розуміє.
Не можуть "холоднорозумні" політики мати й жодного великого ідеалу. Коли про цей ідеал говорять люди "гарячого почуття", "розумні сліпці" відповідають словами Авірона Мойсеєва: "Що то за земля обіцяна?.. Як може бути те, чого не можна бачити? Це ж байка! Тільки погинемо всі в боях. Не хочемо цього! Дай нам вернутися в нашу стару землю", — в єгипетську неволю.
Таке було психологічне підґрунтя й усіх зміновіховців-поворотців з еміграції до СССР. Таке було психічне підложжя "лояльної співпраці" холоднокровних із кожним окупантом. Бо — всупереч невидимому й далекому ідеалові, окупант — це було щось видиме, реальне і могутнє. Якогось манекена, людину, яка не в стані ні бачити того, що діється довкола, ні передбачати того, що йде, ні плекати величні ідеали — робить з такого політика його "холодний розум".
Крім того, — помиляються такі політики думаючи, що ними дійсно керує лише розум. Насправді — ними керує так само почуття, яке часто й диктує їм їх тактичну лінію. Німці кажуть, що "бажання породжує думку", є її батьком. Чому люди холодного розуму не бачать у ворогові ворога? Чому готові завжди до "лояльної співпраці" з займанцем? Чому не бачать вовчого у вовку? Насамперед тому, що не хочуть бачити, бо органічно, всією своєю вдачею не хочуть боротися. І не так холодний розум, як власне почуття, почуття страху, каже їм іти на всякі компроміси й закривати очі на дійсність, щоб тільки оминути небезпеку боротьби. Вони так прив'язані охлялим серцем до своєї скиби, й до своєї хатки, до свого зайняття, — байдуже, чи це буде лан хлібороба, кафедра науковця, естрада артиста, чи меблі міщуха, — що готові йти на найбільше приниження, щоб лише не розлучатися з ними. Бачити наперед, що займанець все-одно відбере їм їх хату, чи верстат і меблі; що оберне їх в рабів, які муситимуть під чужу дудку співати й танцювати, — передбачити це не дає їм як короткозорий "холодний розум", так і почуття страху. Зрештою, — коли вкінці вовк так клацне зубами, що й вони побачать в нім вовче, то — й тоді не йдуть на чин, на спротив, на боротьбу. Бо в їхньому серці, в їхній вдачі лежить не бажання боротьби, але, — бажання не дражнити того, хто має силу.
Якщо б вони мали віру в "невидиме", в ідеал, в мету, яку ще не досягли, то ця віра в духовний первень убила б в них страх перед сильнішим матеріально чи чисельно ворогом. Та, — ця віра живе не в серцях людей "холодного розуму", а тільки в серцях людей "гарячого почуття".
Тому їх зброя — це зброя слабих: хитрунство, крутійство і плазунство перед кожним "паном". До своїх же земляків "гарячого почуття" — наклепи, інтриги, оббріхування і часом доноси до пана, до якого вони наймаються підбрехачами. От тому то ті "політики холодного розуму" висміюють УПА, денунціюють "фашистів"; тому то вони, як казав Шевченко, аж товпляться перед "властьімущими", щоб хоч пів дулі від них дістати. А при тому не забувають вони переконувати "народ", що це "пів-дулі" якраз і є тим бажаним визнанням "суверенної, соборної і самостійної"...
Ось психологічне обличчя політиків "холодного розуму", які в дійсності не мають ні розуму, ні гарячої любові, ні віри, ні волі, ні ідеалу.
Правда, положення їх противників, — "фантастів" і "фанатиків ідеї", — багато тяжче. Вони часто не можуть похвалитися ніякими "реальними здобутками", ніякими "пів-дулями". Але ж — для здобуття незалежності козаки боролися більш як пів сотні літ; французи — в війні проти англійського займанця більш ніж сто років, а іспанці проти маврів — сімсот літ! Та за те ніхто інший, як ті саме "фантасти" досягали фантастичних віки триваючих успіхів. Політики ж "холодного розуму" ніколи не виходили з ролі комічних персонажів історичної комедії "Пошились в дурні". Ось тому то треба молитись щодня, щоб більш чим від вогню, посухи і голоду хоронив нас Господь від таких "вождів холодного розуму", — від сліпих вождів із заячим серцем. І особливо в нашу жорстоку добу, яка вимагає провідників швидкого зору, сміливого серця, великого формату. Не "репрезентантів", які розуміють політику як "гендель", а провідників, які вміють вести своїх однодумців, у бій за ідеали.
Немає коментарів:
Дописати коментар