Авангард Москви на Заході

Дмитро Донцов

(З приводу однієї книги)

Арнольд Марголін 

В 1946 році вийшла одна книга українського соціаліста ("соціаліста-федераліста"), який тішиться великою пошаною в українських соціалістичних, і навіть наукових колах, отже може уходити за речника наших марксистів. Цю книгу дуже мало реферували, а коли реферували, то замовчуючи істотне в ній. Тим часом саме тепер про неї варто нагадати українським читачам. Ця книга називається — "From a Political Diari, Russia, the Ukrainen and America, 1905-45". Видано її в 1946 році, а її автором є знаний п. Арнольд Марголін.

Колишній член української партії соціалістів-федералістів, колишній посол УНР в Лондоні, Марголін називає себе речником українських "демократичних кіл". Основні ідеї книги? Вони такі: що більшовизм еволюціонує в бік демократії; що активна боротьба з червоним гітлеризмом непотрібна, а подекуди шкідлива, та що метою українців повинна бути не самостійна держава, а втілення до Росії. У січні 1918 році, в розпал боротьби за самостійність, п. Марголін пише, що українська держава – це лише "логічний крок для створення у відповідному часі сполуки всіх неросійських країн імперії з властивою Росією" (ст. 29). В червні 1919 р. він подає меморандум британській делегації на світовій конференції в Парижі, в якому радить створити в неросійських країнах колишньої царської імперії "місцеві уряди", або підтримати такі; але, що "дальша еволюція йому неясна", чи треба їх лишати самостійними чи ні, бо, мовляв, ще невідомо, чи ці народи хочуть жити самостійним життям (ст. 47 і 196). Це було в червні 1919, коли Україна кривавилася в боротьбі за самостійність, але цього плебісциту крові "демократові" Марголінові не вистачало, йому треба було ще іншого плебісциту.

Під 1920 р. автор наводить характеристику, дану йому французьким посольством в Константинополі: "хоч він репрезентує український рух, але не є ворожий до Росії, і допускає в майбутньому можливість федерації" (53). Для французів було дивно, як людина, яка представляє воюючу Україну могла симпатизувати займанцям, але для "демократа" Марголіна це було природним...

В 1921 р. автор бачиться з Мілюковим та іншими представниками ліберальної Росії і знову говорить про злуку з Росією (68). Він засадничо був проти війни за незалежність; він дослівно пише, що після 1921 року немає потреби ворогувати із совєтським режимом, та що "всякі спроби повалити його силою, здавалися мені небажаними". А режим можна буде, на його думку, змінити на демократичний... Яким способом? — затисненням торговельних відносин з Америкою (71). Недивно, що подібні ідеї привели "демократа" і соціаліста Марголіна простісінько в кабінет більшовицького посла у Вашингтоні Трояновського в 1934р. Він намагався перш за все переконати сталінського агента, що престиж СССР зразу зміцнів би в Америці, коли б Росія запровадила демократію. (Очевидно нашому соціалістові і "демократові" дуже залежало на зміцненні, не на ослабленні, престижу російської тиранії!). Далі переконував посланця Сталіна, що неросійським народам більшовицької імперії варто було б дати "місцеву самоуправу" (до цього "пшику" звелася колишня "федерація"). Трояновський відповів, що немає що робити з українцями — вже стільки ласки їм засвідчив Кремль, а вони й досі не хочуть у Києві розмовляти по-російськи! Та все ж — завважує Марголін — його інтервенція увінчалась успіхом, бо Сталін… видав свою "демократичну конституцію", а Чубаря взяли до Політбюро (95-96).

Від часу цього свого блискучого дипломатичного успіху, п. Марголін має лише одну гадку охороняти совєтський "Союз", що вступив на шлях демократизації, від небажаних потрясінь. В 1933, в одному меморандумі до відповідальних американських чинників він намовляє їх зібрати "демократичних" москалів, українців і поляків, щоб вони договорилися в справі всеросійської "конфедерації" (ст. 90). Іншими словами, щоб українці викинули на смітник боротьбу за самостійність, а поляки щоб виступили проти своєї самостійності!, і всі пішли б під "єдіную і неділімую"! (203-206). Особливо його жахає можливість революції проти СССР і розвалу імперії. (88).

На такій платформі автор зустрівся з такими українськими "демократами", як Сочинський, Чиж і В. Левицький (129), які просили його допомогти їм просвітити американців.

Ідея порятунку потворної тиранії так обсіла нашого соціаліста і "демократа", що він вже не може її позбутися. Навіть напередодні війни, після Мюнхену, Марголін переконує урядовців Державного Департаменту, що є між українцями, кавказцями і балтами групи "демократичні", які далі автономії не йдуть, але щодо економіки і війська, то тут все має вирішувати Москва (121—132). В дальших розділах п. Марґолін на всі способи розхвалює сталінську "конституцію", яка "признає всі горожанські свободи" і "рівність національностей", і взагалі є "епоховим з'явищем" (156-7). Ця адорація Сталіна посувається так далеко, що він у момент, коли Сталін заключив союз з Гітлером, — радить ні в якій спосіб не починати війни проти обох диктаторів бо це ... привело б до розділу Росії. Так того розділу боявся! (212). З тою метою суґерує ослаблення приязні Америки з Англією і Францією і затиснення приязні з СССР. Щоб не допустити – через війну — до повстання самостійної України, Кавказу і т. п., Марголін радить навіть поробити уступки гітлерівській Німеччині і фашистської Італії. Ціною незалежності Чехії і Польщі, радить віддати Гітлерові колишні німецькі колонії, і якось задовольнити бажання Муссоліні щодо Суецу, Тунісу і Джібуті. Одним словом виступає явно проти Америки, Англії і Франції в обороні фашизму, Гітлера і Сталіна. Аби кохана Росія не розвалилася! (224—27).

Ось таке є "вірую" одного з чолових представників українського соціалізму і "демократії", колишнього активного дипломата УНР; людини, яка й тепер тішиться довірою тих кіл; людини, яка недавно організувала російсько-українське угодовське збіговисько, щоб повести українську політику, очевидно, в дусі того "вірую", яке викладене в книзі п. Марголіна; людини, проти якого книжки наша соціалістична і "демократична" преса ніде не виступала, а деяка ("Пора") — навпаки — хвалила; нарешті людини, яка — так говорять — проявила ініціативу по створенню УНРади...

Кожний соціаліст — це потенційний комуніст, і щодо цього не треба собі робити жодних оман. Це ми бачили з факту масового дезертирства з табору соціалістичних наших партій в табір комуністичний; бачили з масового дезертирства "меншовиків", "соціалістів-революціонерів" російських і жидівських "бундівців" до комуністів. Не важко знайти такі самі приклади в житті західноєвропейського соціалізму. Недавно прийшла вістка про смерть одного з найвизначніших провідників англійського соціалізму, проф. Ласки. Преса писала про нього: "Гарольд Ласки родився в Манчестері в багатій жидівській родині, що колись прибула з Росії, і виховання одержав в Нью-Коледжі в Оксфорді. Викладав історію в університеті Мек-Ґілл від 1914-18"; далі цитують часописи його вислови, з яких видно, що він мав велику симпатію до сталінської диктатури; в 1945 на чолі чотирьохчленної "приязної делегації" іде на прощу до червоного диктатора в Кремлі і був прийнятий останнім. Виступає проти Америки і пропагує "англо-російську солідарність". В квітні минулого року, шкільний комітет в Кембриджі, Мас, відмовляє йому у дозволі промовляти в шкільній аудиторії з тієї причини, що був він — "прокомуніст і антирелігійно налаштований". Палаючи гарячою любов'ю до совєтської тиранії, Ласки крайньо ворожо ставиться до Іспанії і т. ін. Ця людина — була одним з визначальних провідників не комуністичної, а трудово-соціалістичної партії Англії, очевидно впливаючи на неї в комуністичному дусі.

Коли після утворення нового "лейбористського" кабінету, після виборів, в Англії, призначено п. Страши військовим міністром, консервативна преса виступила з обвинуваченнями, що новий міністр, призначений після афери Фукса, — має комуністичні симпатії, і як доказ цитувала витяги з промов і публікацій його, де він ці симпатії висказував, уважаючи соціалізм за один з етапів до комунізму. Про єдиний "людовий фронт" соціалістів з комуністами знаємо у Франції і перед війною, і після неї. Це все факти, яких ніякі інсинуації соціалістів не знищать.

Зібрав я ці факти, над якими не люблять у нас задумуватися, щоб доказати, що наївно є думати, що соціалізм є оборонним валом проти комунізму; що навпаки він є лиш мостик до останнього; що майже кожний соціаліст — це потенційний комуніст; що соціалістичні розмови про "свободу", "демократію", "самостійність", — все це облуда, за якою криється часто тоталітаризм, звичайне капітулянтство, і служба "єдиній і неділимій"; щоб показати як то легко наука Маркса приводить соціаліста або до кабінету більшовицького посла, або до передпокоїв червоного Гітлера в Кремлі.

І ще два дрібні факти. Ці самі соціалісти надзвичайно обурюються, коли українські патріоти не бажають об'єднуватися з ними. Багряний просто загрожує націоналістам — "ми вас знищимо!", як заявив Др. Мірчукові в дискусії над внеском ОУНр в УНРаді. А соціалістичний і "демократичний" торонтонський "Наш Вік" (Шерех, Підгайний і т.п.) виступив з незамаскованими погрозами Д. Донцову за те, що той насмілився на Шевченківському святі СУМ-у перестерегти — словами Шевченка — проти об'єднання з "донощиками і фарисеями", з "людоморами" і з "гряззю Москви". Донцов не називав жодних імен, і нікому не погрожував. Та "Наш Вік" навпаки! Бо закінчив статтю — "Боги жаждуть крові" — ось так: "Коли за донцовцями, справді гільйотина Робесп'єра об'єднала французьку націю, то чи не пора вже послати на гільйотину українських робесп'єрів, ревних апостолів внутрішньо-національного терору"? ("Наш Вік", 18 березня).

З цих слів, і зі слів Багряного, знатимемо бодай ХТО проповідує "внутрішньо-національний терор"!

Цих кілька фактів для окреслення обличчя наших соціалістів і "демократів". Це просто секта, якій йдеться лише про перемогу її огидної інтернаціональної ідеї, а не про перемогу ідеї національної незалежності. Це секта — яка може опинитися в союзі з Москвою. Це секта, яка може користуватися в тактиці погрозами і апеляціями до гільйотини проти власних земляків. Це треба твердо собі засвоїти і не забувати.

Травень 1950