МОСКОВСЬКА ОТРУТА

Дмитро Донцов 

Російський хижак – вчора і нині

Всякий раз, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясенням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, - по світу йде шалена реклама "нової Росії". Коли в XIX віці хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася "нова", ліберальна чи революційна Росія! На неї радилося покладати всі надії навіть під'яремним, неросійським, народам імперії; вона - мала збавити і нас від "абсолютизму" і „реакції", вивести на свободу, і - скільки ж то земляків вірило в цю "місію свобідної Росії"! Так вірили, що тоді „шовіністом" і „людиною некультурною" вважали того, хто смів негувати ту місію і не захоплювався „великою російською літературою''... Це саме явище повторяється тепер. Большевицький світ стоїть напередодні страшного зудару з Заходом. Чим би цей удар не скінчився, він напевно приведе до упадку большевизму і хаосу в імперії. В передбаченні цього - неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі - до її відбудови, до перейняття червоної спадщини "єдиної і неділимої". Звідти й кампанія брехні "в планетарнім масштабі", яка робить рекламу для "нової Росії", що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, „зовсім іншою'' і „всім дасть свободу".

Як причинок, демаскуючий цю брехню, подам тут короткий огляд кількох старих записок чужинців про Росію кінця 16-го і початку 17-го віку. З тих записок виходить, що між Росією нині, і Росією більш як 350 літ тому, є вражаюча подібність.

Перша книга - записки англійського посла королеви Єлизавети, доктора Джілса Флетчера до царя московського Федора Івановича, сина Івана Грізного, про подорож, яка відбута лиш кілька літ по смерті останнього (1588). В своїй книзі про Росію "Voyages and Discoveries" писав Флетчер: "Простий нарід придушений незносимими повинностями. Форма правління в державі така, що все іде лише на користь князя... Хто там виконує тільки владу або правосуддя, то ніколи з природженого права або на підставі привілею, лиш все на призначення і з ласки царя". На Заході, в тім числі і на Україні, були свобідні стани й корпорації, з властивими їм природженими або октройованими публічними правами. В старій Московщині того не було, нема і в теперішній. В обох усе залежало від ласки або примхи володаря, білого чи червоного.

Окрема особа була позбавлена тоді всяких прав, будучи зовсім безборонною супроти держави. "Покійний цар Іван Василевич, - пише Флетчер, - у своїх подорожах або походах, коли йому не сподобалося якесь обличчя в товпі, яку стрічав, зараз же наказував відрубати йому голову". Чи в СССР одиниця, якої обличчя не сподобалося диктаторові, має більшу охорону перед манією переслідування кремлівського пана і його слуг?

Не більше прав мала і вся нація. "Народ, прості люди - є царські слуги або раби, - писав Флетчер, - вони мають лише слухати, а не самі наставляти закони". І це відносилося не лиш до простого народу, але й до вищих класів. Навіть коли цар скликав т. зв. Земський Собор, представництво Станів у важних випадках, то посли - "мали тільки ухвалювати пропозиції уряду, як вивчену лекцію, без жадних промов, чого б від них не жадали". Зовсім так як на засіданнях Верховного Совєта СССР.

Подібно до правителів сучасної Росії, давні царі ненавиділи всякий незалежний стан нації. Через це Іван Грізний "волів послуговуватися членами нижчих класів, ставляючи їх на рівні або вище представників вищих верств, використовуючи їх заздрість або нахил до донощицтва - одних проти других - за нібито злі наміри проти особи царя або держави". Подібно большевикам наших днів, цар Іван IV "поділив своїх підданих на два табори. Один він назвав Опричниною, другий табір - Земщиною". Опричники, або "вибрані" це були царські большевики, свого роду члени царської компартії. "їх він наблизив до себе, підтримуючи їх всіляко і протегуючи як своїх найвірніших підданих". Щодо „земських" - то вони були цілком безправні. "Коли хтось із них був ограбований або забитий опричником, це уходило останньому безкарно... Ця свобода однієї групи грабувати й вбивати членів другої групи населення, збагачувала опричників і царський скарб". Як тепер подібна ж процедура збагачує партійців червоних і скарб.

Методи революції большевицької, і царя Івана - були теж однакові. Щоб зломити силу своїх "контрреволюціонерів", родової аристократії, нащадків удільних князів, - цар уживав безоглядний терор. Флетчер доносить, що під час однієї такої "чистки" Москви від "зрадників", за один тиждень було вимордувано 300 людей. Щодо чисел отже, Іван Грізний не мав того розмаху, що большевики. При таких розправах, - ,,цар викорінював свої жертви дощенту, беручи собі все їх майно рухоме й нерухоме", - пише Флетчер і додає, що - "насильство і рабство доходить в Московщині до таких розмірів, що треба дивуватися, як нарід допускає, щоб з ним робили таке". Подібне питання ставляє собі не один чужинець і з приводу большевицького режиму.

Славнозвісні большевицькі „показні судові розправи" над "ворогами народу" також не є їх властива вигадка, це - як і багато іншого в практиці совєтів, - є плагіат з царської системи. Губернатори царських провінцій, воєводи, були посилані туди, як говорилося, ,,на кормленіє''. Коли ж вони достатньо під'їлися, - "цар кликав їх на правьож за їх заховання, щоби кнутом вибити з них все або більшу частину награбованого ними з населення і віддати усе до царського скарбу ("в казну"); ніколи ніщо з того награбованого не повертало пошкодованим". При чім цар "робив з тих процесів своїх урядовців публічне видовище", щоб показати, "як він обурений насильствами над своїм народом, перекидаючи вину за ці насильства на тих своїх недобрих слуг". Тодішні "вороги народу" приводилися на ринок у Москві, і, - пише англієць, - сам цар держав промови в тім дусі, що ось, мовляв, люди добрі, перед вами п'явки, які ссали вашу кров! А тоді наступала публічна кара. В наші дні подібні судові процеси влаштовує компартія, коли наступає та чи інша катастрофа, - економічна чи політична - внаслідок ідіотичного розпорядку якогось "геніального вождя": через те, що "геніальний вождь" є непомильний, то в випадках, коли він зробить явну для всіх дурницю, знаходять козла відпущення, якогось „саботажника", „ворога народу" який іде під стінку за точне виконання приказів диктатора.

Навіть свою економічну політику позичили червоні від білих царів. Флетчер пише, що цар Федор, Іванів син, посилав висланців на провінції для закупна великих партій хутер, воску, меду, "беручи те все за дуже малу ціну, а потім продаючи дуже дорого своїм або чужим купцям". Як відомо, большевицькі агенти нині скуповують у селян збіжжя по примусовій, надзвичайно низькій ціні, а потім змушують тих самих селян купувати своє ж збіжжя платячи за нього „державі'' вдесятеро більше. Та сама система!

Такі практики цілковито декуражували нарід - не було змислу багатитися, а внаслідок того - констатує Флетчер - ширилося в народі п'янство і лінивство.

Як в нинішній большевицькій Росії, так і в Росії Іванового сина, - панувало глибоке недовір'я до Заходу, до заграниці. - Царська Росія не любила - пише Флетчер, - пускати в подорож за границю своїх підданих, "щоб вони не зазнайомилися зі способом життя Заходу; тому й рідко коли ви стрінете за границею московського подорожника, хіба що якогось царського посла або втікача, хоч це й не легка річ втекти звідти, бо кара за спробу втекти з Московщини - смерть. Так само не люблять росіяни пускати до себе подорожників з цивілізованих країн"... Хіба це не точний образ і сьогоднішньої Росії?

І ще одну річ підкреслює англієць, про яку забули нинішні адоратори московської тиранії: "щодо правдомовности москалів, то вони не вірять ні одному слову, що їм говорять, ані ніхто з них не говорить нічого, чому можна було б вірити. Ці їх прикмети роблять їх відразливими їхнім сусідам. Татари уважають себе чесними і справедливими в порівнянні з москалями".

Система правління, рабство і безправність одиниці і народу, повна сваволя і абсолютизм зверхньої влади, економічний гніт держави, страх перед культурою цивілізованих країн і ненависть до них, забріханість нації і многі інші речі, занотовані спостережливим чужинцем в Московщині в 1588 році, - все це є точна фотографія сьогоднішньої Росії. В передмові завважує автор, що він був змушений "змінити і злагіднити" правдивий опис московського уряду і країни... Цілковито як це роблять тепер, без усякого примусу, чужинецькі подорожники, яким дозволяють в'їздити до Москви...

На тлі цього оповідання Флетчера варто підкреслити безмежну наївність тих чужинців і деяких українців, які все ще вірять в якусь третю, четверту або десяту Росію, яка - вже напевно - буде свобідною і дасть свободу іншим! Росія - не міняється; яка була 350 літ з чимось, така є і нині. Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СССР, а з Росією як такою, з її духом - варварським і насильницьким, який лишиться втіленим в кожнім режимі, який би не наступив по большевиках.

Друга книга, це твір одного німця, бувшого опричника Івана Грізного, Гайнріха фон Штадена. Автор, син німецького бюргера, який мусив тікати зі своєї країни, і який з різними пригодами, через Польщу й Лівонію, дістався до Москви.

Московщину представляє фон Штаден країною повної сваволі. "Клacoва війна", використовувана урядом для своїх цілей, - існувала і за царя Івана Грізного, пише Штаден, хоч і в укритій формі, без марксівського ідеологічного соусу. Коли в Москві злапали убійника, а він, відкупившись, вийде на волю, то влада його підмовляє, щоб він наговорив на "торгових людей" і заможних селян, ніби вони йому помагали в злочині. Тепер тих самих "буржуїв" і "кулаків" з селян обвинувачують всякі гангстери в усяких злочинах, а мета і тоді і тепер - одна: ограбувати багатших і чесніших на користь урядових і неурядових бандитів.

В урядах годі панувало таке саме катування як нині. Пише Штаден, що бояри, "дяки" в "Приказах" (секретарі міністерств) та інші "чиновники", всі ходили з "посохом", з дубиною, якою й катували тих, що мали з урядами діло. Детально описує автор організацію царем громадянської війни під видом "опричнини", до якої записався і він сам. Багато маєтків і земель було відібрано їх правним власникам і віддано опричникам. Опричники "цілували хрест" (присягали), що "не будуть за одно з земськими і не триматимуть з ними приязні". Мали вони однострої - чорні кафтани, а коло колчану з стрілами - мітлу, символ їх акції - вимітання "зради" проти царя. "Опричники доконували з земськими таких штук, щоб дістати від них гроші або майно, що й списати не можна". Описує Штаден як великий князь (Іван IV) віддавав цілі смуги свого царства вогню і мечу, як напр., в 1570-71 рр. Оповідає й про штучний голод, спрепарований урядом, так як це робиться і нині, за большевиків. Був такий тоді голод - пише Штаден - "що люди вбивали один другого за кусник хліба, а по дворах і селах, які утримували двір Великого Князя, стояли тисячі скирт необмолоченого збіжжя, яке він не хотів продавати голодуючому населенню, так що багато померло тоді люду з голоду і пси пожирали їх трупи".

Опричники, як нині партійці, це була окрема, відділена від населення, каста панів. "Згідно присязі, опричники не сміли говорити навіть із земськими, ані входити з ними в супружні зв'язки. А коли опричник мав у "земщині" батька або матір, то не смів навіть відвідувати їх". Подібно, як нині, коли лояльний партієць мусив вирікатися своєї "буржуазної" родини. Опричники - пише німець - шайками волочилися по царству, мордували й грабували по великих шляхах, нападали на посади й міста, палили доми, забивали на смерть людей. Одним словом робили те саме, що роблять тепер большевики - "розкулачування" всяких "буржуїв" і "ворогів народу". То була така сама революція голоти, яку доконали в XX віці в Росії большевики. Бо й тоді, - пише Штаден, - "за великим князем ходять новоспечені пани ("гемахте геррен"), які повинні би були бути пахолками у колишніх панів".

З ворожими і ворохобними націями розправлялися тодішні москалі так самісінько як і нині. Наприклад, щоби скінчити з опозицією свіжо завойованої Казані, цар запросив казанських мурз (володарів) на бенкет, де їх всіх і помордував. А те, що тепер виправляють большевики з немосковським населенням завойованих країн - масовий згін, те саме практикував вже й цар Іван, хоч не міг ще бути правовірним марксистом. Штаден оповідає, як по однім своїм поході над Балтик, цар Іван наказав вивезти всіх німців з жінками й дітьми з Лівляндії, з Дорпату й Нарви, до Костроми, Володимира, Угліча. Практика, примінювана москалями так само в Новгороді, у Пскові, а нині - в усіх країнах, які попали в пазурі захланної нації. Головно ходило при цім про витереблення провідної верстви якоїсь країни, яку вже після того можна було забрати "голими руками". Про розплутану Іваном Грізним "класову війну" в своїй власній державі, оповідає Штаден барвисто, детально й зі страшним реалізмом не лиш свідка тієї війни, але й її учасника і профітера. Описує як "великий князь вирушив грабувати власний нарід", власну землю: "і я був при великім князі з одним конем і двома слугами, а вернув (по цій кампанії "розкулачення") у свою маєтність з 49 конями, а 22 з них були запряжені у сани, навантажені всяким добром, золотом, жемчугом, дорогоцінними каміннями". По цій удачній виправі, Штаден набрав власну банду і "розкулачував" бояр і князів вже сам.

З записок фон Штадена видно, що нічого нового не представляє й большевицька політика "очковтіратєльства" чужинцям, цебто їх обдурювання. Оповідає, що коли приїздив купець з-за кордону, до нього зараз давали "пристава", нібито для його охорони, а справді на те, "щоб не міг дістатися в усі закамарки і оглянути все, що хотів по дорозі і в містах". Коли приїздив посол чужої держави, то "на зустріч йому зганяли масу народу, а везли окружним шляхом, щоб посол не знав простої дороги ані того, як спустошена країна; посол та його служба охоронялися так старанно, що жадний чужинець не міг до нього дібратися; один посол не смів нічого знати про другого, і ні одного посла великий князь не вислухував поки не знав що відповісти не лиш цьому першому, але й другому, третьому й четвертому послові; так великий князь вмів дізнатися про становище всіх сусідніх володарів та їх країн; але становище його і його країни не може як слід зрозуміти жоден сусідній володар". Знову, система, яка не повинна була б дивувати Захід тепер, бо вона примінялася до нього вже сотки літ.

Довго все таки фон Штаден, хоч і в опричниках, не потрапив витримати в країні князя, якого він зве "dег rote Wilde", червоним, кривавим варваром. Повернувши до Німеччини, він пише свої записки, до яких додає проект воєнної окупації Росії, не позбавлений інтересу і для нашого віку. Цей проект, предложений ним пфальцграфові Георгові Гансові, викликав дипломатичну переписку і знову випливає на світло денне в антимосковськім плані сотника Чемберлена в 1612 р. В проекті називає Штаден московського великого князя "споконвічним ворогом всього християнства і неописаним тираном". Коли на нього нападає противник, він не може устоятися в одвертім полі, і тому застосовує методу війни ту саму, що її уживав пізніше і Кутузов, і Сталін: "він наказував зараз же палити все довкола на кілька миль", щоб вороже військо "не могло здобути харчів ні для себе, ні для коней". Таку тактику застосовував цар Іван проти татарів, шведів, поляків.

Фон Штаден радить набрати на Заході військо для походу на Москву: "це повинні бути такі воєнні люди, яким нічого не лишилося в християнськім світі, ні хатини, ні родини", а таких людей бачив Штаден подостатком в тодішній Европі, і "можна було б з ними завоювати не одну країну". План кампанії передбачав інвазію Московщини від Коли й Онєги, і був дуже детально розроблений в цілі покласти край "жахливій і жорстокій тиранії" небезпечного для всіх своїх сусідів москаля... Європа, яка мала тоді досить своїх клопотів, стояла напередодні 30-літньої війни, так само як нині не доцінювала арогантських намірів московського завойовника і не надала, на жаль, належної уваги планові бувшого царського опричника.

Коли ми від Флетчера і Штадена, звернемося до М. Костомарова, то в його описах старої царської Росії знайдемо той самий образ, разюче подібний до образу сучасної большевицької Росії. Нагінка на людей хоч трохи заможніших була на порядку дня, як за большевиків, так і за царя Бориса (початки 17 в.), - пише історик в монографії про Бориса Годунова: "росіянин тих часів, коли й мав достатки, то намагався виглядати біднішим, щоб не стати предметом доносів і не попасти в царську неласку", щоб у нього не відібрали все майно "на государя". Це вбивало всяке стремління до праці, до поліпшення життєвого рівня, він жив у вічнім страху, що його хтось обдурить, заденунціює, ограбує. Тим пояснюється в москаля його "нехлюйство в домашнім життю, лінощі у праці, забріханість у відношенню з людьми, його безсердечність і підступність". Пише історик, що й тоді вже існував певного гатунку "соціалізм" у Московщині: "держава сама тоді провадила торгівлю і з нею виключена була всяка конкуренція; накупивши по дешевій ціні товару, казна продавала цей крам купцям з великим зиском, змушуючи брати навіть зіпсуте", - спосіб уживаний і нинішніми москалями, коли, при державній монополії торгівлі, нещасні консументи звикли брати, що дають, хоч би й "примусовий асортимент", непотрібний їм.

Система славословія Сталінові існувала і за царя Бориса. Костомаров пише, що "многі москалі сплетали надмірні, нечувані похвали цареві Борисові та його мудрому правлінню, а люди хоч і бачили, що це брехня, не сміли під карою, ні сказати нічого, ні навіть помислити проти Годунова" - Борис вигадав навіть окрему молитву "о, здравії" царя, і всі мусіли, під карою, на бенкетах її відмовляти. Як нині, на всіх офіційних прийняттях в Кремлі, муситься зачинати від окремої "молитви" за "здравіє" червоного тирана.

Донощицтво за Бориса цвіло на Московщині не згірш як тепер. Автор монографії пише: "де лиш не збиралися люди, з'являлися й шпіони, й донощики. Всі пустилися на доноси один на другого, попи, дяки, ченці, черниці, жінки доносили на мужів, батьки на дітей, бояри цареві, боярині цариці, холопи на панів і пр."

Однакова економічна політика допроваджувала й до однакових вислідів. Як Флетчер і Штаден, про голод пише й Костомаров: за царя Бориса "їли собак, котів, мишей, часом навіть одна людина другу. Варене людське м'ясо продавалося на ринках московських".

Йота в йоту те саме, що й попередні автори пише Костомаров про замилювання москалями очей чужоземцям. Коли, як голод скінчився, приїхали чужі посли в Москву до царя, "Борис наказав всім мешканцям вбратися в барвисті убрання, а бідакам заборонено було в їх лахах показуватися на дорозі, де їхали посли". Це обдурювання чужинців, що приїжджали до Москви, довели, як відомо, до віртуозности большевики, позичивши ідею і план у Іванів і Борисів.

Навіть теперішні большевицькі вибори, большевицька "демократія" - коріняться в глибокій царській старовині. Коли Борис все влаштував, щоб його вибрали на царя, то машина відразу закрутилася: на зборах виборних людей патріарх оголосив, що хто не схоче Годунова на царя, той буде церквою проклятий і відданий під суд. Борис, справді, відмовлявся, але виборні благали його, а за ними й московська вулиця теж, бо серед неї крутилися агенти Бориса, залякуючи людей. Бояри з вікон давали знаки приставам, а ті змушували зібраний нарід кланятися, ревіти, плакати і жадати Бориса на царя, "многі москвичі мочили очі слиною, коли бракувало сліз", а тим, що не досить завзято ревіли й кланялися, агенти Бориса стусанами додавали охоти, "і вони - пише літописець - хоч не хотіли, вили мов вовки". А коли вибір був таки прийнятий ласкаво Борисом, кричали "Слава Богу!" - кричали всі, а пристави штовхали людей, щоб ті гукали голосніше і веселіше..." Ну, чим це не вибори якогось високого чи пересічного достойника в СССР? Дух нації лишався той самий, при царях, при комісарах. І навіть в розправі з політичними противниками, в практиці большевиків відбивається старомосковська жорстокість, цинізм і забріханість: коли побідний похід Дмитра Самозванця привів до наглої смерти Бориса, розправа з його родиною була коротка: "вдову Бориса задушили шворкою" - оповідає Костомаров - "сильний з природи молодий Годунов пробував був боронитися, та його оглушили ломакою, а тоді теж задушили... Голіцин і Масальський об'явили народові, що Борисова вдова і син отруїлися.." Скільки подібних смертей і офіційних "самогубств" знає практика нинішнього російського режиму?

Я коротко переглянув три свідоцтва - двох очевидців і одного історика - про три царювання в старій Росії - Івана Грізного, Федора і Бориса, і від всього цього аж смердить сопухом большевицької системи! Дух, засади, практика режимів лишаються однакові, хто б не сидів на троні, "цар батюшка" чи "атєц народоф". Потворна імперія не міняється, і мусить змагати до її знищення той, хто справді прагне свободи.

Серпень-вересень 1950 р.

Видиво большевизму у Достоєвського

Рідко в світовій літературі можна знайти постать, повну таких суперечностей, як Федір Достоєвський. Рідко який москаль говорив своєму народові стільки імпертиненцій, і мабуть ні один не робив із свого народу такого ідола, як Достоєвський. Ніхто не був так свідомий душевного каліцтва свого народу, і ніхто як Достоєвський не вважав свій нарід - з таким переконанням - за нарід, що має "морально відродити світ". Ніхто так, як Достоєвський не приготував ментальність росіян до прийняття большевизму, - і Достоєвському ж належить блискуча сатира, більше! - грізна візія большевизму, якого точну, до деталей, фотографію дав нам мистець у своїм романі "Бєси".

Большевики люблять Достоєвського, але ненавидять його "Бєси", яких прихід він приповів своєму суспільству не лише щодо самого феномену, але й його дати - з точністю просто неймовірною. Один з персонажів "Бєсів", Шатов, каже: "кожний нарід є тільки нарід, доки має свого власного бога і виключає інших богів; доки вірить, що з допомогою свого бога він завоює і викоренить на землі всіх інших богів... Є лише один нарід "богоносець", це московський нарід". Власне ті "бєси", оті "шигальовці" (банда Шигальова) і являються у Достоєвського пророками цього народу "богоносця", предтечами нинішніх большевиків.

Яку систему державну задумують збудувати "бєси"? Точнісінько таку, яка тепер запроваджена большевиками в СССР. "Мене дуже дивує - каже Шигальов - що мої преміси і висновки є просто суперечні з моєю первісною, вихідною ідеєю. Виходячи з необмеженої свободи, я прийшов до необмеженого деспотизму". Достоєвський, отже, передбачав це логічне закінчення тоталітарної большевицької революції; передбачав, що прокламування нездержної жодною внутрішньою дисципліною революції мусить привести до дисципліни палиці і кулі "в затилок". Як же ж виглядатиме устрій, спрагнений "шигальовцями"? Він проектує, як "остаточне рішення (соціальної) проблеми, розподіл людськости на дві нерівні частини. Одна десята заживатиме повної свободи і матиме нічим необмежену владу над рештою дев'ятьма десятими. Ця решта має зректися всякої індивідуальности і стати, що так скажу, чередою, а через повне підчинення, за кілька поколінь, осягне стану первісної невинности, щось як в Едемськім саді, хоч в усякім разі, вони будуть мусити працювати" - в тім земнім раю... Хіба це не геніальне видиво того, що наступило тепер? Хіба це не яскравий образ большевицького "раю", з його "одною десятою" партійців, що мають повну свободу - і рештою, мільйонами рабів, над якими партія має "необмежену владу"?

Крайній абсолютизм, отже, в секторі політичнім. А в соціальнім? В соціальнім секторі мусить бути повна рівність. Бо "у череді мусить бути рівність. Єдине, що світ наш потребує, - це дисципліна... Ми все зведемо до одного знаменника! Повна рівність! Повне позбавлення всякої індивідуальности!"

Ніщо не сміє вибиватися понад рівень пересічности. Коли "бєси" в своїм "раю" потребують техніків, панів і рабів, - то серед маси їм не потрібні індивідуальности, жодні вищі інтелекти. Тому шигальовці кажуть: "ми в зародку знищимо всяку геніальну людину... Великі інтелекти завше приносили більше шкоди ніж користи. Їх пішлеться на заслання або засудиться на смерть. Ціцеронові відітнемо язик, Копернікові виколемо очі, Шекспіра укам'януємо... Раби мусять бути рівними!" Ніщо і ніхто з рабів не сміє підноситися над загальним пересічним рівнем, отже - "спішіть, позамикайте церкви, скасуйте Бога, знищіть подружжя і право наслідування, готуйте ваші ножі!"

Коли ніхто з рабів не сміє порушувати засади рівности, не сміє перевищати пересічність інтелектуально, ані економічно (не сміє мати одідиченої власности), - то так само ніхто з них не сміє перевищати масу своїм моральним рівнем. Тому то, пише Достоєвський, - "вся суть російської революційної ідеї полягає в запереченню почуття чести. Для москаля почуття чести є непотрібний тягар і завше був ним впродовж всієї його історії. Проголошення одвертого права на безчестя притягне москаля скорше, ніж будь що інше". А один з "бєсів" ніби повторяє: "суть нашої віри лежить в негації чести, в одвертій обороні права бути безчесним". Тому - "ми запровадимо нечуване п'янство, нечувані убивства, нечуваний шпіонаж, нечувану корупцію"... Хіба це не дзеркало соціального устрою "найдемократичнішої країни світу"?

Так само як теперішні большевики, "бєси" ненавидять духову культуру і поклоняються ідолові матеріалізму. Один з персонажів роману, старий Верховенський, каже: "ентузіазм нинішньої молоді такий же ж широкий, як і за наших днів, тільки що змінилась ціль, до якої стримів той ентузіазм, один ідеал краси заступили другим. Вся трудність лежить у питанню, що гарніше, Шекспір чи чоботи, Рафаель чи нафта?" Шигальовці воліють чоботи і нафту, "земний рай", а "Сікстинська Мадонна, на їх думку, менш вартісна ніж склянка або олівець". Бачачи цей тріумф матеріалізму у шигальовців його часу, Достоєвський і малює собі їх майбутню революцію, як "революцію підлого раба, смердючого, нікчемного хама, який перший видряпається драбиною з ножицями в руках, щоби покраяти на кусники божественний образ великого ідеалу в ім'я заздрости, рівности й шлункової приємности"... Візія! Скільки бо чудових ідеалів, що високо горіли над людськістю, коли вона ще була - в Окциденті - християнською, пошматовано, подерто і зганьблено брудними чоботами большевицького хама...

Намалювавши точний образ комуністичного "раю", Достоєвський не помилився й щодо методів, способів його запровадження на землі. Про Шигальова каже одна з постатей роману: "Шигальов - фанатик щодо своєї любови до людськости, але не забувайте, що Фур'є, Кабе і Прудон виступали в обороні крайньо деспотичних потягнень", потрібних для осягнення соціалізму. Серед тих потягнень Шигальов передбачає масові убивства: "це буде такий вибух, така смута, яких світ ще ніколи не бачив. Росію вкриє темрява, земля плакатиме гірко за страченими старими вартостями і речами... Цього ми потребуємо, замість старої прийде нова, наша віра".

Другий спосіб осягнути катастрофу, а по ній свій "рай", бачать шигальовці в "перевихованню цілих поколінь"; "нам потрібно тепер погрузити в розпусту одне або два покоління, в потворну огидну розпусту, яка оберне людину в жорстоку, себелюбну, бридку гадюку. Ось що нам потрібно! І навіть більше, трохи свіжої крови, щоб до неї привикли". Але й це ще не все, шигальовці пропонують систему едукації, яка оберне людину в гада, пропонують "систему інтонування, кожний член суспільства шпіонує за другим і його обов'язок є доносити на других". Чи самий вираз "перевиховання" ("пєрєвоспітаніє") не позичений Достоєвським геніально з віддаленої від нього більш ніж півсотнею літ доби большевизму? Чи обернення людини, створеної по образу Божому, в худобу або гада, - не сталося, з проекту Шигальова, дійсністю Сталіна і Лєніна? Чи загальна деправація і взаємне шпіонування не стало наріжним каменем большевицької системи нині, так само як терор, масовий розлив крови?

Та Достоєвський бачив ще щось більше! Він не лише передбачав рабство народу під режимом "бєсів", не лише диктатуру однієї касти, партії, але й диктатуру одного тирана, новий революційний деспотизм одного червоного "царя". В своїм романі він пише про час, коли нова червона "аристократія", нова правляча кліка, ота "одна десята" повноправних тиранів - "почне зненацька поїдати один другого". Він передбачав неминучу періодичну "чистку" в партії "бєсів", коли вона прийде до влади, і - прихід червоного самодержця. Червона "аристократія" не потрапить бути достатньо деспотичною, а суспільність, де панує рівність, мусить правитися деспотією. Тому й прокламує один з "бєсів": "ми потребуємо колосальну деспотичну волю, що ніби як ідол, мала би стояти на якійсь фундаментальній, зовнішній підпорі". Цю фундаментальну підпору Шигальов і його банда знаходять в самодержавній, абсолютистичній волі одноособового диктатора. Цей "претендент" як він його зве, "об'явиться", червоний цар, і вони дають йому ім'я "Дмітрія-царевіча", себто Димитрія самозванця. І в цій назві Достоєвський передбачив глибший сенс большевицького перевороту і його остаточну ціль і логічне закінчення. Бо хто такі були в історії самозванці? Їх було досить: був перший, який видавав себе за сина Івана Грізного, забитого, як думали, царем Борисом; другий був - другий Димитрій самозванець, так званий "Тушинський вор"; був самозванцем вождь донських козаків-повстанців Омелько Пугачов, який називав себе царем Петром III, якого приказала замордувати, вступаючи на трон, його жінка Катерина II. Всі ті самозванці випливали по революціях або під час них, коли легітимний монарх або вмирав або був замордований, - щоб стати на чолі "народу" нібито проти "узурпатора". Самозванець був - так би мовити - "народним царем", царем видвигнутим зревольтованою масою. Новий деспот - отже в уяві російській - завше мав війти на трон по смерті старого, по революції... Всяку бо революцію уявляли собі москалі не інакше як зміну тиранії - однієї на другу, "кращу". Оцей закон російських революцій і передбачив влучно Достоєвський у виведеній в романі легенді нового червоного царя.

Мету революції "бєсів", укриті справжні пружини, контроверсію вихідної та декларативної точки і зовсім іншого, але в суті логічного закінчення її методи й характер, - усе це з геніальним провидінням передбачив Достоєвський, намалювавши нам огидний, збуджуючий відразу, образ грядучої катастрофи.

Один з персонажів роману в розмові з співбесідником, каже: "комуністи поділять історію на дві частини: від горили до знищення Бога, і від знищення Бога..." "До горили?" - перебиває співбесідник. Це є жах, що це явище, поява червоного царя-деспота, і вік горили, вік "бєсів", який бачив Достоєвський вже 50 літ перед їх приходом, - многі політики сучасности відмовляються бачити тепер, коли ті біси з яснозорої фантазії письменника зійшли на землю, щоб покрити її ганьбою і кров'ю.

P.S. Чи це значить, що Достоєвський був оборонцем західної культури проти орд московських варварів? Нічого подібного! Віконт де-Вогюе, який бував у Петербурзі, знав особисто Достоєвського - оповідає, як він ходив з ним вулицями Парижу і як Достоєвський - не без приємности - прирікав руїну сенської столиці, знищеної ордами "народа-богоносця"... А однією з основних рис вдачі цього народу є єднати в собі Івана Грозного і Лєніна, Петра і Сталіна, царських опричників ХVІ-го віку і большевицьких чекістів ХХ-го. Трагедія Заходу в тім, що він ніяк того не хоче зрозуміти.

Жовтень-грудень 1950 р.

Від держиморди царського до большевицького

Недавно я вказував вже на двох авторів, англійця Флєчєра і німця Штадена, які змалювали образ Росії кінця 16 віку, що так живо нагадує сучасну большевію. Згадав і про Достоєвського, як про візіонера большевизму. Тут займуся другим таким візіонером, якого в Росії забувають, а за кордоном не знають. Це Салтиков-Щедрін, сатирик доби Олександра II, у якого за фейлетоно-гумористичним стилем криється не одна глибока соціологічна думка.

З його творів ясно видно, що психологічне коріння большевизму було міцне вже в царській Росії, в її еліті. В своїх - нехай і пересаджених - профілях царських адміністраторів ("Помпадури і помпадурші"), - малює Щедрін типові портрети білих московських "держиморд", які різко нагадують "держиморд" червоних. Сатирик, з нахилом до карикатури і пересади, Щедрін цією пересадою, мов побільшуючим склом, відкривав саму душу москаля-правителя, великого і малого. Звичайний "обиватель" російський, пересічний "гражданін", - так пише (за Щедріним) про губернатора царського:

"Ми навіть не знаємо, чи надовго він лишив нам життя; та твердо знаємо, що життя можливе для нас тільки під однією умовою: щоб ми зобов'язалися ежемгновенно і неукоснітєльно трепетать"... Чи ж це не блискуча формула життя кожного совєтського "гражданіна" і під червоними губернаторами?

Щедрін бачив, що отарно-ординський устрій царської імперії веде до соціалізму. Ось два царські "урядовці для особливих доручень" (при губернаторові), Рудін і Волохов, вигадали "теорію відродження Росії - через соціялізм, здійснюваний потужною рукою адміністрації"... І хіба ж не в цьому суть сучасної большевицької системи? Другий "геніальний вождь" царської Росії вигадав вкрити Росію соціялістичними фаланстерами: "адже ж були в Росії спроби фаланстерів у формі "воєнних поселеній" (ген. Аракчеєва), були ж імпровізовані декораційні селища, дороги, міста (будовані Потьомкіним для Катерини)? Чому ж би тепер не могли бути?" - питається адміністратор Толстолобов. Одним словом, гасло "дайош соціалізм!" уже ворушилося в мізках царських держиморд. Не випадково дає їм Щедрин назвиська літературних типів революціонерів - Рудіна (з Тургенєва) і Волохова (з Гончарова); ніби щоб показати, що в ментальності царських держиморд і кандидатів на держиморд червоних - істотної різниці нема.

Що здійснюючи ці "геніальні" реформи треба було, для фантазії самодурів, ламати й нівечити людське життя, - цим не журилися держиморди. Коли напр. лише для своєї приємности на полюванні такий помпадур принагідно зламав чабанові ребро, то - питає Щедрін - "яких розмірів досягнуть ці помпадурські чудеса завтра?" І перестерігає своїх земляків: "Прозрівайте в майбутнє! А тоді побачите факти, яких ще нема в дійсності, та які без сумніву прийдуть".

Жахливі факти його майбутнього, а нашого сучасного, не містилися в головах прекраснодушного інтелігента 19-20 віків: "прогрес" же заповідав поступову "гуманізацію" людства! Та Щедрін ліпше знав душу свого народу і його еліти, знав, що з того зерна виросте.

Отарний устрій суспільства, соціалізм, як ідеал, ламання людського Я, як засіб. Як ми вже бачили, ідеологів, плановців зве Щедрін Рудіними і Волоховими, а виконавців (від М. Гоголя) держимордами. Ці останні "впродовж цілого дня вривалися в приватні мешкання, забирали, що треба, хапали, ловили і "розточали" в дусі московсько-петербурзької традиції. Завважує Щедрін: - "у нас нині, куди не глянь, все П'єр лє Грани! Летить, пане, він туди, у своє місце, наче буря, тьма від чола, з посвисту дим і все одну думку думає: зруйную, порозбиваю, на закон ногою наступлю! А ля П'єр лє Гран, значиться!" І все це, річ ясна, "в цілі відродження країни", її "прогресу".

Пєтєнька Толстолобов теж забажав стати реформатором "а ля П'ер лє Гран". Думав: "А що, як встругну я штуку, скасую святкування неділі, а натомість запроваджу клоповодство (культуру блощиць)!"... "Йому всяка фантазія в голову може прийти. Вкриє світ фаланстерами, розітне шага на мільйон рівних частин, засіє всі поля перським роменом. А при цім буде як вихор літати з краю до краю, гукаючи: "га-га-га... го-го-гo!" Скільки він речей виверне догори корінням, скільки люду скалічить, скільки добра понищить! А заберуть його нарешті геть, то "замість його другий прийде". Заберуть царя, прийде Сталін.

Скільки в цім образі типового самодура московського, фанатичного в своїх божевільних планах, деспота в їх здійсненні! Скільки з ментальности Петра I-го "великого" злочинця і синовбивця! Скільки з тупих і злобних соціалістичних експериментів Аракчеєва, - міністра "ліберального" Олександра І! І скільки з психіки та практики большевицьких сучасних вождів! Вічна, незмінна Московщина!

Типовою прикметою такого "прожектора" (плановика) є, що в своїх замотеличених фантазіях він не числиться ні з людьми, ні з жадними перепонами. Коли урядник доносить помпадурові про "препятствія", які зустрічають його "реформи", помпадур відгримує: "а развє вам велено внікать в препятствія?" - "Змилуйтеся, Ваше-ство", мурмотить урядник, - "це ж усе одно, що на камені жито сіяти!" - "Так що ж", - відказує Ваше-ство, - "і посіємо!" - "Та ж жито не виросте!" - "Виросте! А не виросте, так камінь батогами одчухраємо!"

Чи не відбивається в цім божевіллі царських самодурів практика совєтських соціалістичних самодурів, які мільйони людей поставили "під стєнку" або засилають на каторгу за те, що не вміли ті мільйони виконати наказу "геніального" вождя виростити жито на камені або зібрати замість пуда сто пудів? Чи не маємо тут до діла з незмінною психікою московського тирана-туподума тоді й тепер?

Другою головною прикметою щедрінських помпадурів було: бажання силою ощасливлювати людність, проти її волі. Один з них дає таку рецепту для здійснення великих "реформ": "такі речі треба робити таємно від них (від мешканців), щоб вони не оговталися... Вони ж самі не знають, що їм корисне", (це знають лише помпадури!). "Такого роду реформи найкраще виконувати з допомогою поліції, проти їх бажання"... Ось з якої психіки родилися "реформи" і білого, і червоного царату... Соціалізм, насаджений "з допомогою поліції"! - це ж ідея червоної Москви!

Хто не годиться з такою системою, для того є особливий спосіб заохочення, який у Щедріна носить назву - "фюіть!" Шах перський так формулює (у російського сатирика) свої враження про Росію: "Там у Росії політик - жаме! (ніколи), ур-ра тужур! (все), Е пюї! (а потім), коли не згідні - гайда!" тобто "фюіть"! - "ти ось сидиш тепер у себе в хаті, коли нараз - фюіть! - і ти вже тисяча верстов від твого домашнього вогнища, від твоїх звичок, приятелів"... Чи тепер інакше?

Провидів Щедрін і руїну всього життя, яку несла з собою "реформаторська оприччина", найважніше призначення головних помпадурів було в фаталістичнім нахилі все обертати в пустелю, з повним нерозумінням наслідків, які може потягнути за собою така реформа - запровадження зовнішнього "порядку". Тому, пише сатирик, і довела вона, наприклад, на селі, що "крім порядку нічого в господарів не лишилося: де було жито - там порядок; де худоба всяка була - і там порядок, і де навіть гаї росли - і там завели порядок". Це нагадує вірш А. Толстого (не совєтського блюдолиза, а другого) про царя Івана:

"Характером нє мягок,

І нравом бил нє тіх,

Завйол такой порядок,

Хоть шаром пакаті!"

Щоб так правити народом, мусіла бути особливого перекову правляча кліка. Вона й була такою (поки не охляла) за царату, є також і нині. Ось, за Щедріним, "вірую" одного з цих держиморд: - "Ти - чоловічок простий", говорить до звичайного "гражданіна" держиморда. - "Кроку без того зробить не можеш, щоб пєрмєтє (дозвольте) не сказати... А наш брат, опричник, на все мусить бути приготований: і в багні втопитися, і від меча згинути, і від полум'я вогненного згоріти. В нашім фаху ти обачністю та очікуванням нічого не візьмеш. Жест мусиш мати вільний, широкий, щоб і в далину сягав, і впоперек хапав, і вглиб і вгору рвав і метав... На що тут жінка?" - На що домашнє вогнище, все особисте?

Ось що бачив на дні душі царського опричника Щедрін! Це саме лежить на дні душі й червоного опричника. Не дурно большевики різунів і держиморд Івана Лютого називають "прогресивним військом опричників". Той самий ментальний тип. Це бачив і другий російський автор доби двох останніх царів, Амфітеатров. В однім романі писав: "червоному, в петербузькім тумані, властиве мінятися в рожеве, а рожевому у брудно-сіре. Червоний прапор в Росії, з подиву гідним приспособлюванням, перефарбовується і перекроюється на шинелі держиморд. А на сірих поліційних царських шинелях бувають червоні лацкани"... От-ті червоні "лацкани" не лиш на шинелях, а на мізках царських опричників 19 віку й їх бачив віщим оком Щедрін. Як Достоєвський бачив наперед, як з червоного прапору шитимуть шинелі червоним держимордам "савєтскаго союза", як червоний большевик обернеться в чорного опричника.

Щедрін був сатириком, і йому закидали пересадність. Деякі його портрети виглядають на шарж, на карикатуру. Але карикатура часто відслонює нам такі укриті риси портретованого, які інакше не побачити. Він малював риси обличчя майбутнього червоного опричника "ім Верден" (в ставанню) риси, яких воно поволі набирало за його доби, взоруючись на опричниках царя Івана і Петра. Відповідаючи критикам, Щедрін писав, що описував він не "осязаємую" дійсність, а іншу - "таку ж реальну, але яка рідко вибивається на зверх, дійсність, яка має не менше право на те, щоб її визнавати за дійсність, як і та звичайна дійсність, конкретна, що б'є в очі кождому". Та друга, його дійсність, - "любить ховатися". Це ті "укриті готовості, які криються в людині". Це - риси характеру, напрям, устремління в потенції, з яких, як з жолудя дуб, виросте колись те, що нині невидиме сучасникам. Не раз його помпадур лише в фантазії, в мріях, плекає якесь безумство. "Та стережіться!" - каже Щедрін - "завтра йому сприятимуть обставини і він таки довершить те, про що колись мріяла його таємна думка".

Ті укриті думки московської "еліти", і старої, і грядучої, її незмінну психіку, оте психічне багно, в якому завжди водитимуться чорти, і доглянув Щедрін задовго перед упадком царату, передбачаючи прихід "еліти" червоних держиморд, - Лєніних, Сталіних, Вишинських. На жаль, рідко хто з українців доглядів - перед 1917 роком - в грядучій "свобідній Росії" перемальовану на червоно стару царську оприччину; рідко хто розумів сенс "одвічної Московщини", вдачу її кожноразової "еліти", її незмінного ординського "ідеалу" життя, який з месіянським мань`яцтвом, брехнею і мечем, хоче Москва накинути світові.

І ще одна увага: Щедрін наділяє душу "нашого брата опричника” двома важними для успіху їх діла рисами. Перша - це чортівська відвага, погорда до вигід життя і свідоме приймання ризику своєї одчайдушної кар'єри (готовість і "від меча загинути, і в полум'ї згоріти"). Тому вони й беруть за чуба тих крутіїв, які "без пермете й кроку зробити не можуть".

Тому протиставитися тим "опричникам" Москви може Україна не скорше, аж відновить в собі духа стародавньої варяго-руської і козацької України: коли розбійничій очайдушности москаля протиставить буйний розмах Запоріжжя, його погорду до життя і земних благ, його ідеалізм і замилування до таких "абстрактних" речей, як слава і боротьба за віру й отчизну, і аскетичний дух старих Русичів.

Березень, 1951

"Second sight" і большевицька "морда"

Були ясновиди, що бачили наперед большевицьку революцію, м. ін. Достоєвський, Щедрін. Та найбільш дивним було ясновидство М. Лєрмонтова (1814-1841). Йому належить оцей несамовитий вірш, який тут наводжу в оригіналі (в нашій транскрипції):

"Настанєт год, Рассії чорний год,

Кагда царєй карона упадьот;

Забудєт чернь к нім прєжнюю любофь

І піща многіх будєт смерть і крофь;

Кагда дєтєй, кагда нєвінних жон

Нізвєргнутий не защітіт закон,

Кагда чума ат смрадних мьортвих тєл,

Начньот брадіть среді печальних сєл,

Чтоби платом із хіжін визивать;

І станет гладь сей бєдний край терзать

І зарєво акрасіт волни рєк...

В тот день явітца мощний чєлавєк,

І ти єво узнаєш і паймьош

Зачєм в руке єво булатний нож...

Все в цім вірші ясновидство несамовите. Поет уздрів саму суть революції, коли то корона царська більше сама спала, як під натиском бунту. Пушкін писав, що:

"В Расії нєт закона,

Єсть столб, а на сталбє карона".

Струхлявів цей стовб, зігнила морально підпора царату, оте, як говорили, "столбавоє дварянство", - і корона спала.

Ще дивніше, як Лєрмонтов передбачував революцію, коли ще так твердо, за Миколи І, стояв царський режим, по перемозі над Наполеоном і по жорстокім здавленню "мятєжа декабристів". Дивно також, що поет бачив, як протицарську революцію зробить "чернь", тоді як у його часі та "чернь" як чинник революційний, просто не існувала; коли не випливали на поверхню навіть одиниці з тої "черні", бо т. зв. нігілісти з "разночінців" (нижчих станів) з'явилися аж у 1860-х рр... Дивно, що бачив він упадок царату вісімдесят сім літ перед тим, як фактично впала царська корона. Дивно, що бачив незвичне, в тодішній Європі, завершення революції не в вигляді конституційної монархії, чи республіки (Англія, Франція), а в вигляді... Сталіна! Бо кого ж, як не його, нагадує, той "мощний человєк", не з шаблею Бонапарта в руці чи Вашингтона, а з ножем московського різника, та й різатиме з холодною кров'ю - "невинних дітей і жінок" вбиваючи голодом мільйони?

Несамовита візія! А цей її характер ще більш увидатнює факт, що мав її Лєрмонтов у 1830 році, коли написав той вірш, цебто коли йому було - шістнадцять літ! Знати або логічно викомбінувати революцію 1917 року - в його добу, і його літа - не можна було. Її можна було тільки бачити... Яким далековидом? Тим, що англійці звуть "second sight", тобто духовим оком поета, містика, Пітії, Касандри. Тим оком, якого існування не можуть розуміти матеріалісти, але яке за фізичною заслоною обличчя може уздріти невидиму душу людини, а за заслоною часу - ще невидиме майбутнє або вже невидиме минуле. Є це, на мові окультистів, "extra perceptive faculty", інтуїція, або "третє око" (духовий зір) - яке дає людям, обдарованим ним, пізнавати речі, невидимі очам фізичним. Скептики матеріалісти можуть побачити символічне зображення цього "третього ока" наприклад на обличчях святих і Божої Матері на старовинних наших іконах київських.

Цей духовий зір мав не тільки Шевченко, але й його батько, який - вмираючи - йому не лишив з майна нічого, з мотивацією, що з Тараса вийде незвикла людина, щось велике позитивне, або велике ледащо (Павло або Савло), так що в однім випадку спадщина йому була непотрібна, а в другім - шкідлива. Цю інтуїцію, цей "second sight" мала Леся Українка й її пророчиця Касандра. Каже остання, що Ахайя, яка воювала її Трою, - це "гієна, що смертію і розкладом живитись мусить". Гелен, її брат і жрець троянський питається її:

"Хіба ти знаєш заміри чужинця,

Що так його рівняєш до гієни?"

і пророчиця відказує:

"Не знаю я нічого, тільки бачу

Кривий гієни погляд, тільки чую

Проникливий хижацький голос...",

і в нестямі голосить візію майбутнього:

"Гієни бродять по руїнах Трої

І лижуть кров"...

Гелен (тип американського "експерта") шукає знання фактів, того, що можна спостерегти органами фізичних змислів і тому, як усі такі "експерти", все знає і нічого не розуміє. Касандра ж "бачить" своїм духовим оком пророчиці, а тому проти самих фактів, за "фактом" ахайської пропозиції миру ("троянського коня") - бачить внутрішнє, невидиме обличчя ахайської "гієни", - хижака, який, що б не говорили "факти", мусить живитися підступом і кров'ю.

Так і Лєрмонтов, - коли ніякі факти не віщували ще революції, своїм духовим оком бачив обличчя духове "черні" московської, московської "гієни", спраглої крови. Вже бачив її, що пила кров на руїнах старої Росії, як бачила ахайську "гієну" Леся Українка на руїнах Трої... Те "третє око" дало їм змогу відчитати, ще невидиме фізичним оком, майбутнє...

Для читача, який не любить містики, приступніший йому анекдот: до славного рабина приходить одновірець з запитом - чи скоро до нього повернеться його жінка, що його покинула? Рабин не давав особистих авдієнцій, лиш відповідав на записки, що передавав йому слуга. Останній, віднісши записку, повернув до петента:

- Рабин говорить, - сказав він, - що за рік повернеться до тебе твоя жінка... А я тобі кажу, що вона взагалі до тебе не повернеться.

- Як смієш ти таке казати, коли сам рабин...- Ну, бо рабин бачив твою записку, а я бачу твою паскудну морду!

Цей рабинів слуга мав "second sight", і не зовнішню, а внутрішню "паскудну морду" большевизму - щойно грядучого - побачив оком візіонера Лєрмонтов, що був, як кажуть, нащадком шкотського мага-чарівника Lermontha. Тому й уявив собі події, факти, які народ з такою "мордою" створить у житті. Хто мав цей духовий зір, той міг уздріти навіть "паскудну морду" Йосипа Сталіна, майже 100 літ перед його приходом до влади. Хто цього зору не мав, той - навпаки, міг навіть вродитися сучасником Сталіна, навіть оглядати його фізичними очима в Ялті чи деінде, і думати, що має перед собою лише милого миротворця "дядю Джо"... Кому Бог не дав цього "третього ока", тому навіть могла заімпонувати "паскудна морда" Чу Ен-Лая. Той міг втішатися всіма "дастіженіями" китайського большевизму, - і що всі китайці тепер на роверах їздять, і що навіть китайську мушку винищили китайські комуністи (що за прогрес!); міг побачити, що показували його фізичним очам і почути, що шепотіли йому до фізичного вуха. Не бачив тільки (вже невидимих) мільйонів замордованих Чу Ен-Лаєм, не мушок, а людей. Не міг побачити лише "паскудної морди" китайського большевизму, невидимої духовим сліпцям...

Чому многі вожді українського соціалізму обабіч Збруча в 1917 і пізніше, - не бачили "паскудної морди" лєнінізму й троцькізму? Тому, що як той рабин, дивилися на їх "записки", на їх декларації про "свободу", "українізацію", "визволення трудящих", а не на їх "морду" гієни, яка збирається скочити своїй жертві до горла. Коли б вожді української революції мали цей "second sight" 30 чи 50 літ тому, не вірили б вони ні прекрасним словам "вєлікой русской літератури", ні солов'їним пісням російської демократії, ні маніфестам і "запискам" керенщини й большевизму; не були б тою Червоною Шапочкою з байки, яка у вовчій морді, перебраній за любу бабусю, бачила лише бабусин очіпок і бабусине обличчя там, де були ікли і морда звіря.

Це "духове око", духовий зір плекали колись (і на Україні теж) і вирощували у шляхетних володарів мудрі жреці. І з цієї "смішної містики" сміються тепер сліпі вожді обдурених народів, ведених на заріз на арену, де говоритимуть про любов, але де "їжа многим буде смерть і кров, де голод і чума від трупів і стерва бродитимуть від міста до села".

Це страшне видиво, що стало для мільйонів вже страшним фактом, знову і знову ставляє на порядок дня проблему нової касти, нової провідної верстви, - людей, обдарованих вищою силою прозріння і вищою силою характеру, вождів з Божої ласки. Без них несамовите пророцтво Лєрмонтова стане пророцтвом не лише для Росії та підбитих тоді нею народів, але й для цілих континентів.

Жовтень 1954 р.

Душа москаля

Так званий цивілізований світ явно тратить історичну пам'ять. Звідси його нерозуміння російських справ, а між ними дивного для того світу явища московського каяття. Починаючи від перших "показатєльних процесів" судових старої большевицької гвардії, аж до каяття Берії, - цей феномен лишається загадкою для Заходу. Правда, вже зрозуміли, що московська система катування, фізичного, морального і "науково-медичного" з його "brain-washing", осягає неймовірних вислідів. Але чи в цій диявольській системі вся причина того каяття?

Край таємної завіси, яка криє від світу цю загадку, підносить недавня російська історія, історія царату. Як би негативно до нього не відноситися, навіть по-шевченківськи, - факт є, що царські кати останнього століття (перед большевиками), були просто "мягкотєлиє інтелігенти", порівнюючи з катами Лєніна - Сталіна - Берії - Малєнкова. Під цим оглядом большевики осягли неабиякого прогресу, ступаючи (або за теперішньою зварваризованою мовою "крокуючи") по лінії, визначеній царями. І ось, хоч царські майстри "застєнка" не мали досконалости Єжових, - то й за них каялися "вороги народу", і ще як! Один з видатних російських авторів останнього царювання пише про це: "читаючи покаянні листи декабристів до Миколи І, не віриться очам: чи це вчорашні бунтівники, цареубійники?!" Революційний дух відлітав від них зараз по арешті. Пише Бестужев: "Божий перст і царський гнів давлять мене. Відчуваю, що змарнував на злу справу мій хист; що міг би жити з користю для отчизни і вмерти чесно за свого царя... Але цар є "залог" Божества на землі, а Бог прощає тих, що каються". Куля на Сенатському майдані прошила йому шапку, тікаючи, цілу ніч блукав він вулицями столиці, а нарешті "рішив впасти до ніг царя". Пішов до Зимового Палацу, де й доніс на себе і на своє тайне товариство... Який Дзєржинський царський змушував його до того?

Другий декабрист, Булатов (читаємо в того ж автора) - теж зложив покаянну заяву, але "був так пригноблений тим, що цар йому не пойняв віри, - що збожеволів і розбив собі голову об стіну тюремної камери". Третій, М. Муравйов-Апостол, признався перед смертю (1886), що "все дякував Богу за невдачу (бунту) 14 грудня"; що "це було не російське явище". Коли вже по відбуттю кари (як і Ф. Достоєвський), він каявся в своїх політичних гріхах, - хто його до того змушував?!

Ще простіше відбулось навернення А. Пушкіна. Він симпатизував з декабристами і казав, що якби в день бунту був у столиці, то був би "с мятєжнікамі". Але й з ним сталася блискавична метаморфоза, про яку злобно писав поет-сучасник:

"Он вольность люду проповєдал,

Царя з народом звал на суд...

Но толька царскіх щей атвєдал,

І стал прідворний лізоблюд."

Став бояном самодержавства, гноблення ним підбитих народів.

Вже цитований автор пише про своїх земляків: "іноді здається, що в Росії не буває революцій, а є тільки бунт - січневий, грудневий, чугуївський, холерний, пугачівський, разінський - вічний бунт вічних рабів". І далі: "Поки ми рухаємось кудись... бунтуємо, - ми в протиприроднім стані, ніби на голові ходимо... але як почнемо рачкувати, каятися, віддаватися реакції, - зараз знаходимо себе, стаємо справжніми росіянами... Ми - Ванька-встанька: хоч як повалить нас революція, реакція випростує".

Так "випростувала" Росію царська реакція по революції 1905-6 рр., коли писав згаданий автор. Так "випростувала" її, по революції 1917 р. - большевицька реакція. Про цей бунт народа-раба сказав Петро І: "сія саринь нічєм, кромє жесточі, унята бить нє может". Поки влада ту "жесточь" виявляла і жорстоко розчавлювала Пугачових, - народ-раб лизав руку своїм тиранам, подивляв їх і навіть любив, а Пугачови каялися. Як тільки ця "жесточь" ниділа або вмирала в серцях володарів (Олександер II, Микола II), - раби ними погорджували, їх вбивали і, як їм здавалося, робили революцію. Тоді приходила нова влада, яка брала батіг в руки й заганяла знов збунтовану голоту в залізну клітку. Такими вождями переможних рабів, що потім загнали їх в клітку і були Лєнін і Сталін... Так все бувало в історії Росії. На горі - ті, які били; на долі - ті, яких били, ще й з того тішилися: "ура, нас біть пора!" Вчорашній революціонер зараз же обертався в позавчорашнього, вічного раба, як тільки чиясь міцна рука хапала його "за шиворот" - і каявся.

Ось джерело, генеза не лише большевицького, але взагалі московського явища каяття. Бунтуватися проти охлялої сили - це можуть москалі. Але їх "природний стан" - це бути рабами справжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий як Петро І, або Сталін, і перед чужим, коли він такий як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають.

Кат, Іван IV, утримався на троні, але Івана VI, невдаху й недішлого царя, задушили в казематі як щура... Петро І душив кого хотів, але недотепу, Петра III, скинули з трону і теж задушили... Твердий Микола І перевішав "мятєжніков", але "мятежнікі" застрілили плохенького Миколу II.

Ось цієї психіки московського народу не розуміє Захід. Хоч її можна відчитати навіть на обличчі кожного пересічного "русскава чєлавєка": є на тім обличчі щось невиразне, неозначене, нерішене. Ніколи не знаєте, що він за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе. Тому, що він сам ще того не знає, приглядається: коли ви вівця - кинеться на вас, коли вовк - хвіст під себе. Тому кожний політик, який говорить з москалем про "апізмент" є в його очах вівця, і поступає він з нею належно. Інакше - коли вичуває, що політик, який стоїть перед ним, - вовк або добрий домптер. Перед вовком він відступає, затаївши злість, а б'ється з ним тільки, коли вовк сам на нього нападе. Лише треба вовком справді бути. Хто ж такого тільки удає, тільки вимахує дрюком, а не рішений ним "вибіть дурь" з московської голови, - такий москаля не залякає, він вичує, що має діло з маскарадом, бо хитрости йому не брак. Політики або дипломати ялтинського, тегеранського або потсдамського чи панмунджонського або женевського типу, особливого страху в московського Ваньки не збудять і від агресії не стримають. Тим менше та пошесть "москвобісся", захоплення всім московським, яка - на ганьбу окцидентальної культури - шириться тепер по західних видавництвах, часописах, університетських кафедрах і концертових залах. Пропорційно до того, як занепадає віра Заходу в свою місію і свою культурну вищість, росте віра в свою силу, росте ароганція і жадоба експансії москаля.

І навпаки. Тому й між іншим Туреччину, Іспанію і розшматовану навіть Німеччину респектує москаль більше, ніж многі сильніші назверх народи.

На цю психіку москаля особливу увагу треба звернути нам. Декламували колись сентиментальні земляки: "садок вишневий коло хати". Це був їх ідеал. Прийшов москаль, садок вирубав, хату знищив, хрущі й солов'ї повиздихали, мати - на новій колхозній панщині жне, "плугатарі" в концентраках та в могилах. А українці, навіть "у вільнім світі", оглядаючи той "рай", чухають потилицю: "а може й справді так і треба? Прогрес же ж! І машинізація!" Тоді москаль радіє: "Ага! Уступаєте, значить боїтеся!" - І тоді ви пропали.

Любили колись земляки до церкви Божої ходити. Але москаль зробив відкриття, що "Бога нєт", а церкви позамикав, або з них зробив притулок для свого Війового кодла... І ось хахол знов чухає за вухом і каже: "А може справді? Наука ж ще не довела, чи є Бог, чи нема"... І знову радіє москаль: "Ага! Уступаєте, значить боїтеся", - і тоді ви пропали.

"Велику літературу" захотіли деякі земляки. І от ВУАН (іn partibus infidelium) просвіщає емігрантів совєтофільством Винниченка, а Сірий-Тищенко видає твори Лесі Українки з творами її большевицьких коментаторів. Друкують в науку людям писання Драгоманова, того, що (казав І. Франко) був "gente Ukrainus, natione Russus", або, як сказав би поляк, "почціви русін"... Коли ж це все бачить москаль, з радістю затирає руки: "Валяй, Ванька, дальше, наша бєрьот!" або як писав Пушкін: "Ура! Ми ломім, гнутца швєди!", чи там українці, уступають, значить бояться, - "паднажмі єщо"!

Так відчуває москаль, і в тім випадку відчуває добре, бачить те, що в деяких кругах еміграції заламується українська душа, слабне моральний опір московській блекоті, яку в нашу душу вливають, а де слабне опір моральний, там велика загроза спротиву фізичному. При такім стані нічого не поможуть "воплі" про "самостійну і соборну", ні гучні маніфестації проти підлих "воріженьків". Треба розпеченим залізом глуму і демаскування випекти у власній душі цей пістряк ідейної трусости і (свідомо чи ні) духовного припадання до ніг московської "правди".

Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація своєї Правди, - лише тим зломимо Москву перш у своїм серці, а там і "на нашій, не своїй землі".

"Сія саринь нічєм, кромє жесточі, унята бить нє может" - казав цар Петро. А хто ж, як не він, знав свій народ?

Серпень 1954 р.

Своя традиція або - чужий кий

Як відомо, Шевченка мучили не тільки на засланню москалі, а й "любезні земляки" на волі. Цілу їх громаду не раз, зпересердя, звав він "капустою головатою", "свинопасами", "душевбогими", "лобом не широкими", рабами, сліпими і т. п. Ця порода любих земляків не перевелася й досі. Коли б вони сиділи на своїм місці, як сидить на городі капуста, все було б в порядку. Але многі з цих "душевбогих" і "сліпих" захотіли бути вождями нації! Заманулося їм "просвітити современними вогнями" свій народ, "повести за віком"! Коли вони беруться, сказав би Сковорода, за "несродне" їм діло, тоді на це не можна не звернути уваги.

Цей гатунок людей схарактеризував Шевченко як людей чужої, навіяної думки. Навчить їх хто, що вони слов'яни - хором загукають: "Слов'яни, слов'яни!"... Скаже хтось, що моголи - і тут притакнуть: - "Моголи, моголи!" Многі з породи цих душевбогих, по перемозі західної демократії, почали чимскоріше скидати з себе ідеологічні убрання, що в них пишалися літами, і вбиратися в "прогресивний" кожух. Посипалась "великих слів велика сила" - отой "прогрес" на першім місці, "суверенний народ", "республіка", "реакція", "ретроградство", "безкласова суспільність", "визиск людини людиною", "людина понад усе", "соціальна справедливість" і т. д. Все в цих словах було - крім власної національної традиції, і - Бога. Так як у їх духових предків часів Шевченка: "і ми не ми, і я не я", "немає Бога, тільки я" та ще останнє модне слово науки "прогресу". Не думаю на цім місці полемізувати з ними, хочу тут звернути увагу на один можливий наслідок їх "прогресивного" божевілля, наслідок, ними напевно не передбачуваний, але для - знов і знов приспаної України, страшний. Треба тільки глянути в майбутнє. Заглянувши в майбутнє, побачимо не один шматок колобігу подій, а й дальші його щаблі.

"Прогрес" на Заході і большевизм на Сході - це різні шматки тієї самої еволюції. На Заході, в останніх десятиліттях, іде "крещендо" той самий процес, який ішов в російській імперії царській кількадесять літ перед революцією 1917 року: процес розхитання, розвалу всіх обручів, якими суспільність тримається вкупі. На Заході шириться нова невидана свобода. Свобода людини десять разів розводитися і десять разів женитися; свобода одиниці від усякої віри, свобода церкви від усякого обов'язку виховувати людину; свобода одиниці негувати аксіоми громадського співжиття - свобода безбожництва, свобода ширення порнографії, свобода від "мілітаризму" і обов'язку військової служби, свобода насолоджуватися спокоєм і миром, хоч би за дверима причаївся розбійник; свобода жити тільки своїм особистим або класовим добробутом, хоч би від цього терпіла спільнота; необмежена свобода страйків кількох тисяч у своїх інтересах, хоч би голодувала через це позбавлена товарів, многомільйонова людність країни, свобода в літературі, і в кінотеатрі систематично і безкарно розкладати морально людність; свобода не журитися завтрашнім днем нації, свобода політиків від усякої думки, свобода провідної еліти - з політики, з преси, з театру, з церкви - робити крамничку для інтересу кліки, не дбаючи про загальну, і свобода - бо майже безкарність - для каналій продавати свою країну.

Стремління позбавитися царату в російській імперії було нормальне, але до цього нормального руху причепилося багато чисто анархічних сил. Коли ідея анархії ("демократії") Керенського перемогла, проти неї виступила большевицька тиранія. Тоді прийшов большевизм із своїм довгим києм.

Тінь цього кия вже зависла й над занархізованим і морально "прогресистами" і соціалістами розложеним Заходом. Але поки що Захід у першій стадії еволюції: повним темпом іде деморалізація суспільности, розхитання екзекутивної сили і престижу влади, і "свобода" всіх і кожного робити все, навіть те, що неминуче підміновує і нищить національну спільноту, що тим дивніше виглядає, що на Заході давно вже нема ніяких царатів, від яких треба було б відвойовувати свободу. Друга стадія цієї еволюції - повторяю - в виді червоної диктатури вже зависла над країнами Європи і Америки.

Цього процесу, засліплені "современними вогнями", земляки не бачать. Вони добачають - особливо ці, які вирвалися з московської тюрми народів - лиш "великих слів велику силу"; осліплені ними, приймають їх із захопленням новонавернених і з наївністю "душевбогих", а деякі з насолодою голоти. Думають за тими "современними вогнями" повести Україну, і не в голові їм, в яке провалля пхають її. Власне тому, що бачать тільки відтинок колобігу подій, не його дальші щаблі.

Що хочу тим сказати? Хочу сказати, що поки наші "прогресисти" всіх мастей намагаються наставити думку і стремління загалу на той "прогрес" і "свободу", на негацію і нищення наших традицій - в той час Москва, залишивши "свободу" на експорт, у себе вдома потихеньку починає розбудовувати новий червоний царат. Це слідно і в партійній пресі, і в совєтськім мистецтві, в письменстві зокрема, в кіні і в театрі. Досить пригадати кілька окремих фактів. І так совєтського режисера Айзенштайна преса совєтська зганила за те, що він представляє опришками "прогресивне" військо опричників царя Івана Лютого. Ця гвардія лютого царя, яка в залізний намордник вбрала всю людність країни - є вже тепер явищем "прогресивним". Так само як уся імперська політика Петра і Катерини.

Дальше, воскресає в Росії старий принцип расизму, провідництва "вищої раси" - москалів, яких мають слухатися інші народи. Воскресає стара ксенофобія - ненависть до всіх чужинців, до всіх, що не визнають абсолютної влади червоного царя. Більше! - недавно знаний колись російсько-жидівський ліберальний журналіст Вишняк, з жахом розписується в російськім "Слові" в Америці - про новий совєтський антисемітизм, про те, як вичищують большевики літературу від "шкідливого космополітства", від людей "без роду і племени". Появляються замітки про поворот до індивідуальної обробки землі, не тракторами, а волами і коровами. Всі ідеї свобод усяких - свободи від абсолютизму, від загнуздання преси, від обов'язкового принципу расовости, від ксенофобії, від приватної (поміщицької) власности, від мілітаризму і т. п. - уживалися большевиками - як уживаються тепер ними на Заході - тільки тоді, коли треба було розвалити ненависне їм суспільство, ненависну їм еліту, ненависний лад. Коли це осягнули, коли захопили владу - все почало змінятися, ім'ям "прогресу" почали христити все відворотне - нову "оприччину" і абсолютизм нового царату, новий расизм "вибраного московського народу", нову дисципліну, новий конформізм, нову примусову "церкву" - совєтську. Почався поворот до старих "цінностей" московських, унятих, за Миколи І, у формулу - "православіє, самодержавіє, московська народность", в якій, як у морі, мають зіллятися "славянскіє ручії".

Коли цей процес дійде свого кінця, це не є виключене, що колобіг подій завершиться і замість червоного московського Бонапарта, на троні кремлівськім засяде знову білий цар, як по упадку Бонапарта, засів в Тюільрі Бурбон. Коли б настав час такої переміни, коли б Московщина виступила вже одверто зі своїми традиційними ідеями - де буде той український традиціоналізм, який міг би протиставитися традиціоналізмові московському й згуртувати під своїм стягом національні сили на Україні? Де буде ідея самодержавства української нації? Де буде ідея українського незалежного селянина? Де буде наша оправдана ксенофобія, ненависть до зайди-насильника? Де буде ідея "луччих людей", великих в обличчі великих завдань? Де буде ідея власної мілітантної церкви? Де буде гаряча віра? Де реакція проти космополітичних сил, що сараною знову пробуватимуть розсістися на знесиленій Україні? Де воєнницький дух, так потрібний для нації, шматованої захланними сусідами? Де ідея твердої державної екзекутиви, ідея старокозацького воєнництва? Всі ж ці ідеї запльовуються новітними "прогресистами", як "реакційні"! А тоді буде таке: так як у 1917 р. соціалісти, москволюбці, антимілітаристи і антидержавники, наспіх почали перемальовуватися на колір самостійників і мілітаристів, так і "прогресисти" наспіх почнуть перемальовуватися на традиціоналістів, але буде запізно. Велика небезпека буде тоді, що з браку виразного стягу національно-українських традицій, маса українська - як за стягами Денікіна і Врангеля - побіжить за стягами московського новомонархізму чи новотрадиціоналізму. Ось чого не беруть в рахубу наші збаламучені "прогресисти". "Прогресизм" не буде охороною проти московського новомонархізму, як не був він охороною проти большевизму в 1917 р. Заборолом проти одного і другого - є тільки наш старий традиціоналізм - "своя Правда", і очевидно своя Сила.

А може - незбагнуті для одиниці путі Божого Провидіння! - може наступити й інша можливість. В крові й болоті, в міжнароднім зударі може впасти большевизм; може Україна відзискати на час свободу рухів, і тоді під впливом отих "прогресистів" обсяде Україну інтернаціональна чорна галич, з її безбожництвом, політичною анархією, ненавистю до селянства, до релігії, до індивідуалізму, до всього органічного, до всякої сильної державної влади, до всякої справжньої національної самостійности, з ідеєю універсального уряду над націями, зведеними до ролі племен і гелотів, з ненавистю до всякого традиціоналізму, отже до всякої дійсної, історичної України "прадідів великих" - будуватиме ж та галич Україну "малої людини", Швейків, Пансів, чужих наймитів і чужих запроданців. В обох випадках це буде чужий кий.

Цього треба уникнути. Дилема - своя Правда, своя Сила і Воля, Україна незалежна з власними історичними традиціями, або - чужинецьке ярмо під новим царатом, чи під міжнародною галиччю. До цього останнього ведуть її сліпі або злонамірені "прогресисти". Нагла потреба здерти маску з них! Нагла пора взнести гуртуючий стяг націоналістичного, історичного традиціоналізму!

Липень 1949

В. Лєнін

Кожний з великих людей мав своїх предтечів, що звістували їх близький прихід. Мав свого предтечу і Лєнін. Ним був Достоєвський. Правда, він ненавидів Лєніна навіть не знаючи його, але - знав, що він прийде, і то дуже скоро. Бо власне про Лєніна і ні про кого іншого думав він , коли в "Бєсах" обіцяв оповісти нам "про того підлого раба, про того смердючого і розпусного льокая, який перший вдрапається на драбину з ножицями в руках і розідре божественне лице великого ідеалу в ім'я рівности, заздрости і... травлення".

В цих кількох словах - ціла суть лєнінізму. З його офіційною програмою - "равенством", з його движучою силою - "заздрістю", з його правдивою метою - заспокоєнням найнижчих інстинктів юрби ("травлення"), з його психольогією збунтованого раба. І не припадково один з офіціальних поетів, в якого замовлено оду на смерть большевицького папи, назвав його "вождьом возстающих рабов". Цей бунт рабів зродився з "ресентименту", з песимізму, розпачі, з почуття заздрости, фізичних і духовних калік , яких тисячами викидає наш соціальний уклад. Це був бунт тих, кого Ніцше називав ehrgeizige schwitzende Plebejer, які все хотіли стягнути в діл, аби горою були їх вартости. Їх філософія зачалася від "милосердя" до всіх покривджених, від утожсамлення злочинця з "нещасненьким", а скінчилася на: - "я і жуліков уважаю" Горьківського Луки; на: "стидно бить хорошим" Л.Андрєєва, або "стидно мати моральні засади і не мати сіфіліса" (Винниченка), коли маса купається на дні розпусти, - і нарешті на творчости Єсеніна, для якого "найліпшими прихильниками большевицької поезії були проститутки і бандити"... (зноска Гл. Нов. Рус. Книга, ч. 5, 1922 р. Берлін).

Все, що досі уважалося за сильне, величне й гарне - стягнути в діл.

Усе досі нікчемне і погорджуване - піднести до значіння нових моральних цінностей. Змішати все поетичне з болотом і опоетизувати проституцію і бандитизм, ось ціль большевиків. "Ісповєдь хулігана" - стала їх євангелією, "страна нєгодяєв" (назви Єсєнінських поем) - землею обітованою. Одиноке, що бракувало - це теорії. Їм треба було когось, хто б виправдовував їх інстинкти; треба було знайти того жертвенного козла, якого можна було б винуватити за всі їх кривди, треба - нарешті - було знайти те Зле, в порівнянню з яким їх світ був Добром. Власне сю теорію дав Лєнін. Усіх угорі - він назвав "буржуазією", зачислюючи до неї і людей праці, коли вони мали лише чисті руки і не знали сороміцької лайки. Всіх на долі - він назвав "пролєтаріатом", зачисляючи до нього фахових нероб, каторжників і повій, цілу Бакунінську "велику простонародну наволоч". Їх боротьбу назвав - "соціальною революцією", а "страну нєгодяєв" - царством свободи і справедливости.

Така була теорія Лєніна, і той ніколи не зрозуміє большевицької революції, хто схоче прикладати до неї європейські соціалістичні категорії.

В голові сього фанатика, що родився десь у Симбірщині, в близькім сусідстві з колишнім Ханством Казанським, на границі з Азією, - категорії Марксизму прибирали зовсім інший вигляд, як у голові його європейських "колєг". Межи ними була така ж велика різниця, як між Людовиком XIV і Петром I, як між кардиналом Рішеліє і Гришкою Распутіном, як між монархією Миколи II і його кузина Джорджа V, між Кромвелем і Стєнькою Разіном.

Підставою всіх його думок була "рівність" Достоєвського. Що це було російсько-лєнінська рівність? Аби не стягнути на себе обвинувачення в "шовінізмі", дам на це відповісти Д.Мережковскому: ця рівність большевицька, це "воля до упрощення, метафізична воля до дикости", до зрівняння всього.

Так учив Л.Толстой, так учив В.Лєнін. "Ось камінь на камени лежить первозданно, дико - це добре; але ось камінь положено на камінь - це вже не так добре; а ось камінь із каменем зліплений залізом або цементом, - це зовсім погано: тут щось будується: все одно що - палац, касарня, в'язниця, митниця, слабниця, дім розпусти, академія; все, що будується - зло, або бодай дуже сумнівне добро". Перша толстовська і лєнінська думка на вид всього, що хоч трохи підноситься над загальним рівнем, це - його "упростити, знизити, вигладити, зломити, зруйнувати так, щоб не лишилося каміня на камені і щоби знов усе було - дико, просто, пласко, гладко, чисто." (Збірник "Царство антихриста", Мюнхен, 1922 р.,ст. 1923.) Звідси непримиримість Лєніна, його безкомпромісовість, або, як говорилося в большевицьких кругах, "твердокамінність". Той, хто стремить усе зрівняти з землею, не може переговорювати з ніким, що ще підноситься - багатством чи талантом - над вимріяним ідеалом рівности. "Ми думали Росія - дім, пише М-кий, ні, шатро! Шатро поставив номад і знов зложив - пішов далі в степ.

Голий, рівний степ - вітчина скитів-номадів. Що не зачорніє, не замаячить у степу, не піднесеться хоч маленькою цяткою, - все буде зрівняне, знижене, випалене, розтоптане скитською ордою. Воля до широти, рівного, голого, до фізичної рівнинности, до метафізичної рівности - це стара скитська воля - однакова в Аракчєєва, Бакуніна, Пугачова, Разіна, Лєніна, Толстого.

Зрівняли, випрасували Росію - випрасують Європу - випрасують цілий світ".

Ось що таке лєнінська "рівність"! Що підноситься над овидом? - Вежі церков? - "Долой" церкву! Пам'ятники штуки? - Стягнути їх з постамента!

Палаци? - зруйнувати їх! Граничні стовпи? - спиляти! Ієрархія, відміни? - відміни порушують рівність, "долой" відміни: старшинам здирають наплечники, "буржуям" - хутра, "хохлам" обтинають оселедці, як бороди боярам двісті літ тому. Інтелігенція підноситься над юрбою - "долой" інтелігенцію! Все під одну мірку, все на одно копито! (Органічну нездібність Лєніна шанувати чужі особисті або збірні права, найліпше характеризує його відношення до "права на самовизначення" України. В його листі до робітників і селян України з приводу перемоги над Денікіном з грудня 1919 р. читаємо, що наша національна справа, це "справа про те, чи бути Україні окремою і незалежною українською соціалістичною радянською федеративною республікою, чи зіллятися Україні з Росією в єдину радянську республіку". І дальше "Всеукр. з'їзд рад вирішить справу про те, чи з'єднати Україну з Росією, чи залишити Україну самостійною й незалежною республікою, а в останнім випадку - який саме федеративний зв'язок установиться між Україною і Росією". Іншими словами: самостійність України без федеративного зв'язку з Росією була для нього чимось, що не існує в природі. Щоби зрозуміти сей погляд, треба знати як Лєнін розумів ідею національного самовизначення. Ще більш як 20 літ тому він писав: "Але безумовне визнання боротьби за свободу самовизначення зовсім не обов'язує нас підтримувати кожне жадання національного самовизначення. Соціал-Демократія, як партія пролєтаріата, ставляє як своє позитивне і головне завдання самоозначення не народів і націй, але пролєтаріяту в кожній національности. Інтересам власне цієї (класової) боротьби повинні ми підчинити вимогу національного самоозначення. В сім, власне і ріжниться наше ставлення національного питання від буржуазно-демократичного" ("Искра", ч.44, 1903р.). Сим своїм ідеям лишився вірний Лєнін до кінця. Тому, між іншим, не має рації проф. С.Дністрянський ("Нова Держава", Прага, 23), коли каже, що "російська та українська революція переймили ідею самовизначення народів" (ст.8). В противність до української, російська революція - як це видно з лєнінських коментарів - не прийняла сього гасла навіть хоч би в декларативній формі).

Всі ворожі його нівелюючому ідеалові сили називав він "буржуазією" або "буржуазними пересудами". Таким "пересудом" є держава, яка в комуністичному ладі засуджена на вмирання. "Пересудом" була ціла "буржуазна" економіка. Фабрика так само могла обійтися без патрона, як держава без царя. В теорії вартости Маркса найбільш йому сподобалося, що той числився тільки з категоріями кількости і часу, ігноруючи якість.

Найбільш інтересувало його те, що Маркс узнав лише матеріальне число, а не інтелектуальні різниці; масу, а не провід; фізичну, а не умову роботу, - яко чинники в творенню цінностей. Свобода приватної ініціативи? - але ж це приведе до вивищення здібніших над многоголовною пересічністю. Тому - приватну ініціативу і приватну власність також проголошено буржуазними пересудами. Нехай живе "община" і "чорний переділ". А Лєнін також був дарвіністом, але на казансько-російський спосіб: для нього боротьба за життя полягала не на виживанню здібніших, а на їх винищенню. "Пересудом" була й "буржуазна філософія". Беркли, Юм, Кант, Мах, Пуанкаре - для Лєніна це лиш добрі слуги буржуазії, їх доктрини не мають сенсу. Вони вигадані лише на те, щоби тримати пролєтаріят у рабстві.

Кантова Ding in sich, щось, що стоїть понад нашими здібностями пізнання - є для Лєніна абсурд. Для нього неважно, чи можлива метафізика, чи ні, лише - чи не пошкодить вона "інтересам пролєтаріяту". Кантіянство є для ідеолога большевизму щось у роді "буржуазного центра", от як "кадети", чи що.

Наукову розвідку проф. Хвольсона проти Гекля Лєнін кваліфікує як "чорносотенну брошуру". Навіть гнозеологію оцінював він мірилом свого нівеляційного ідеалу. Він ніколи не любив філософії, ані філософів, як людей, що своїм інтелектом підносяться над юрбою та ідейно панують над нею; які своїми метикуваннями лише заплутують річи, з вичерпуючою ясністю виложені в Марксовім "Капіталі". Тому, коли аж у зрілім віці, змушений нападами противників, зайнявся він сею проклятою наукою, зробив се лиш на те, аби майже всіх "любомудрів" відлучити від св. пролєтарської церкви. В сім варварі було щось з того каліфа, що казав спалити Александрійську бібліотеку, говорячи: коли в ній є те, що й в Корані - вона зайва, коли що інше - вона непотрібна. Всяка ієрархія - духова, економічна, політична, повинна бути скасована в ім'я цієї дивовижної теорії "рівности", яку її творцеві захотілося чомусь назвати європейським іменем соціалізм.

"В ім'я рівности і - заздрости"... Заздрість - це був другий член лєнінської формули, движуча сила руху. І дійсно, що особливо вражає в ідеології лєнінізму, це якесь задушне повітря низької помсти і Schadenfreude неудачника, - яким ця теорія напоєна. Нічого свобідного й величного: ні геніального дотепу, ні вільного руху людини, яка бере те, що їй належиться по праву. Загальний тон большевизму, це тон Смердякова, що "ізмивається" над своїм "баріном". Цей лакейський "озорской" тон чується і в большевицькій поезії, у всіх сих Клюєвих та Єсєніних, які роблять революцію "под гармошкі пьяной клікі": які "кометою витягають язик буржуазному світу", які "випльовують з рота тіло Христове" і "Богові висмикують бороду": не повстання ображеної в своїм праві, свідомої своєї гідности свобідної людини, а п'яний бунт хама. Ця сама риса видна в різниці, з якою розправлялися зі своїми противниками Робесп'єр 1793 року в Парижі і Лєнін в Росії: там суд над королем, тут - удушення його мов щура.

Там - гільйотина на площі, тут - куля в потилицю в темнім льоху, там - публічно при оплесках юрби, тут під гуркіт тягарового самоходу, аби ніхто не чув. Не в ім'я усвідомленого права, що не соромиться денного світла, лише "в ім'я заздрости", що мститься за свою нікчемність, не вірить у завтра і старається стерти сліди крови на руках. Як усі ці революціонери, на яких опирався Лєнін, з "слідами одідиченої хворобливости і анемії" - як характеризує їх один історик російської революції - Лєнін, також викинений поза рамки суспільности, не відчував до неї нічого, пріч мстивої ненависти і заздрісної злоби. В нім не було ні ідеалізму Фурієра, ні почуття високого післанництва Робесп'єра або Дантона, нічого крім культу злоби і заздрости, сих правдивих спружин лєнінізму. "Скрізь і у всьому - пише Тун - боронили вони протилежне минуле: ви облудники, ми будемо циніками. Ви найбільше ввічливі у відношенню висших від вас, - ми будемо грубіянами з усіма. Ви вітаєтесь не поважаючи, ми наступатимемо на ноги не перепрошуючи". Це хворобливе бажання неудачника "насолити" комусь, "наробити збитків" вищому від себе, олляти його своїм болотом, - лише це стремління, позбавлене всяких інших вищих етичних мотивів, але задумане в грандіознім обсягу великої революції - ось були ті движучі сили, які викликав до життя большевицький Фавст, і яких не міг уже потім позбутися. Поруч із тою "рівністю" це є друга риса лєнінського генія, яка так різнить його від великих революціонерів Заходу, а російську революцію від - англійської, американської, французської або італійської.

"І травлення", кінчить Достоєвський. В цім останнім моменті є також одна з істотних різниць між лєнінською і французькою революціями. Ідейні попередники 1789 року, Біфон, Вольтер, Мотескіє, - вірили, що людина є в засаді незіпсута, добра і мудра. Вона може одушевлятися великими засадами і до них треба апелювати революціонерові. З зовсім протилежного заложення виходив Лєнін. Коли вірити Бурцеву, знаний большевик, член Думи (і провокатор рівночасно) - Маліновський відкрив Лєнінові дещо зі свого минулого, в якім не бракувало сторінок чисто кримінальної природи. Лєнін перебив його, кажучи, що "для большевиків подібні річи не мають жодного значіння". Як він сам признавався, збирав він до свого окруження "всякую дрянь", аби лиш вона клялася на "Капіталі" Маркса і вміла "працювати". На таких самих засадах "добирав" Лєнін і своїх агентів за кордоном. Він апелював не до найліпших, лише до найпримітивнійших, до гірших сторін людини, формуючи свою армію революції, граючи на заспокоєнні її найпримітивнійших потреб. На питання, що вище: гречана каша, чи Сікстинська Мадонна, ще Писарєв відповів, що - каша. З ним погодився Толстой, з Толстим - Лєнін. Матеріальна користь мас стояла в нього понад усякі абсолютні цінности, понад усякі засади - аксіоми. Родини, рідний край, релігія, особиста честь - хто має їх собі за Бога, є небезпечним масі, бо ставляє щось над нею і її примітивними пожаданнями. А кожна релігія, в тім числі і большевицька, забороняє будувати собі "іншого кумира опріч мене". Забороняв се і Лєнін. Бо руйнуюча робота большевизму могла тривати лиш так довго, як маси не знали інших моральних приказів, крім "грабь награблєноє"; доти, доки інтереси "травлення" були в них на першому плані. Для того Бог - став у нього мальовилом, причастя - сніданком, любов - змисловим пожаданням, сексуальним апетитом, національний прапор - ганчіркою, почуття власної гідности - бандитизмом. Усі моральні засади були відкинуті, лишилося лише, panus i coitus. Решту кумирів - стягнено в болото: в ім'я рівности, заздрости і травлення.

Лиш в однім відрізнявся він від "лакея" Достоєвського: він був політиком у цілім значінню сього слова. Жолудкові інтереси маси стояли у нього понад усе, але він твердо знав, що для заспокоєння цих інтересів бунту не вистачить, коли йому не присвічуватиме ясна політична ціль. "Грабь награблєноє" - це була перша точка його програми, але другою було: захоплення в свої руки політичної керми в державі. Сим різнився він від численних королів жакерій (і - додамо на ухо - від многих українських соціальних реформаторів). Для них економічна реформа (хто б її не перевів) була всім. Лєнін - старався "жадним способом і абсолютно нічим" не дати зродитися (в масах) думці, ніби то найважнішою річчю є "економічна реформа", а не захоплення політичної влади ("Что дєлать?"). Своїм умінням зв'язати соціальні і політичні цілі в одне, обійняти одною політичною думкою різні переворотові енергії народу - він був дійсно незрівнянний. Але поза тим - матеріальний добробут мас, у найвульгарнійшім значінню слова, був і його ідеалом, перед яким гинули і пропадали всякі інші.

Французська революція відкинула Бога католицького, але впровадила культ "Вищої Істоти" (жерцем його був Макс Робесп'єр), Лєнін - з Бога зробив один з персонажів театру ляльок, а його місце не заступив нічим. В 1848 році, коли роз'юшена юрба пролєтарів вдерлася до Тюільрі, ні одної з палацових дорогоцінностей не зрушила вона з місця, хоч один одніський з тих блискучих предметів дав би хліб на ціле життя кожному з робітників. В революції Лєніна подібної сцени не може собі уявити жадна фантазія. Під час вересневих масових убійств аристократів у Парижі, їх коштовності зложено в комітеті: ніхто не важився сполучити обов'язок ката і злодія. В революції Лєніна - останнє було мотивом першого. Аби ліпше бачити смерть "тиранів" паризькі революціонери уступали передні місця своїм "дамам". Російська революція знищила слово "дама", замінивши його "товаришкою", чимось середнім межи професійною революціонеркою і професійною повією в густі Єсєніна.

Майже кожний з великих людей мав свого Бога, свою моральну аксіому, яка стояла понад маси, понад земні потреби одиниці. Кромвель і Густав Адольф - свою Біблію, Сократ - свого "даймона", Валєнштайн і Наполеон своє призначення, свою "звізду". У Лєніна гречана каша домінувала над усіма призначеннями, демонами, богами. Він знав тільки свого Маркса, який цілу проблему відродження хворої людськости звів до значіння чисто шлункової, а соціалізм - до значення проблеми найбільшого числа... "Вождь бунтующаго раба", таким він був, таким і зійшов у домовину.

Мені кажуть: це ж карикатура діда Лєніна! Карикатура жовтневої революції! Вона ж привела до упадку згнилого режиму-царату, до увласнення селян і ін.! Ні, царат скинула мартівська революція, а до увласнення селян прийшло мимо волі Лєніна. Достоєвський дав добру дефініцію большевицького бунту і я лише підставив дійсні реальні величини в його алгебраїчну форму.

Але як міг удатися хоч на короткий час цей "бунт рабів"? - Дуже просто. Він удався власне тому, що дворянська аристократія, правляча верства втратила інстинкт панування, а буржуазія, - теплярна рослина уряду - ще цього інстинкту не набула. Ще Гоголь нарікав на прийняті в Росії "безконечні суперечки"; на те, що не було там ніяких загально прийнятих аксіом.

Його спостереження залишилися слушними до нашого дня. В психології російської буржуазії було не тільки "стидно бути добрим", але й багатим! І прудонівський погляд, "власність - це крадіж" був поширений не тільки серед пролєтаріяту. Що дивного отже, що Лєнінський досвід міг удатися? Революція все перемагає головне через слабкість опору. А цю слабість бачив ще той самий автор "Бєсів", коли писав: "Усі давно падуть і всі давно знають, що нема за що вхопитися. Я вже тому переконаний про успіх цієї таємничої пропаганди, що Росія тепер це те головне місце, де все, що хочете може статися без найменшого опору".

Але як він міг перейти до порядку над революцією, над мартівською революцією, що скинула царя і запровадила республіку? - Власне тут прийшла йому на поміч напівварварська російська стихія. Щодо неї, то ще Герцен передбачав, що російська революція не затримається на півдорозі. Про це писав і Д.Мережковський у 1907 році: "Коли всі історичні форми нашого державного і церковного життя будуть відкинені, тоді в політичній і релігійній свідомости народа отвориться така порожнеча, яку не заповнять жадні існуючі форми європейської державности... Що ж далі? Скок у незнане, лет п`ятами до гори. Російська революція так само абсолютна, як самодержавство. Свідоме, емпіричне її продовження - соціалізм, несвідомо-містичне - анархія"... Отже не буржуазії, не соціалізмові, але анархії судилося взяти гору в російській революції. Не дивно, що її пророк затріумфував і над згнилим царатом, і над політичним істериком Керенським.

Лєнін був той, який (одиноко він!) серед непевних противників і нездецидованих приятелів зрозумів, чого хоче закований звір і вирвався бути його провідником. Він дав його бунтові ясну теорію і просту мету, свою просту, непохитну і цілостну думку, розпеченим залізом свого слова намалював у мозках "спартаків" таку для них звабливу і криваву сцену страшного суду, їх розпорошені ненависти - зосередкував на одній точці, їх темним інстинктам підсунув шляхетні цілі, спопуляризував методи їх осягнення, нарешті надав цілому большевицькому рухові той понурий, чисто релігійний патос, без якого ані цей, ані який інший соціальний рух ще ніколи не перемагав. У цім відношенню він був дійсно великий і лише заздрісники можуть заперечувати в цім його геніальність.

Цю геніальність навчимося ми ще більше подивляти, коли приймемо під увагу, що свою працю мусів він доконувати майже сам. Бо історія поставила його дійсно у трагічне становище: він переймив владу в момент, коли правляча кліка вже згнила, і як дозрілий овоч упала під ножем революції, але він же ж мусів стати на чолі верств, які, хоч одиноко здібні до перевороту, ще не дозріли, щоб замінити собою стару аристократію, відіслану на ешафот. Життя примусило Лєніна скоро до переконання, до якого прийшов і Троцький (в своїй останній книзі - "Вопроси бита"): що російський "пролєтаріят дуже бідний історією і традицією", що він "малограмотен і малокультурен". Він умів зруйнувати старе, але не будувати щось нового. А найменше ту утопію, про яку марив Лєнін. Кожна утопія має свого диктатора і папу. Лєнін став - в одній особі - диктатором і папою большевизму. Ту анархію, яку розплутав своїми гаслами большевизм, можна було здавити тільки рукою диктатора, і Лєнін не відступив перед останніми вислідами своєї "теорії". Як кожний фанатик (а він безперечно ним був), готов він був накинути свою віру недовіркам. Він усе мав відразу до "солодкавого соціалізму" меншевиків. В.Чернов у "Волі Росії" наводить один його висказ: "Народини людини зв'язані з актом, який робить із жінки змучений, скатований, збожеволілий від болю, скривавлений кусень м'яса. Про це треба пам'ятати, коли думається про стару - вагітну новим ладом - суспільність".

І Лєнін пам'ятав про це! Правда, він часто плутав лянцет хірурга з ножем різника, але се вже були нюанси, малозрозумілі для простолінійної логіки творця большевизму. І треба признати, що власне цією відвагою покласти на операційний стіл цілу націю, відвагою взяти на себе відповідальність за все, і ще - нестриманою жадобою до влади і панування і переміг він усіх своїх противників: кадетів, меншовиків, соціалістів революціонерів і - Українців, які не зуміли зробити з своєї ідеї щось рівновартне большевизмові: ні своєю яскравістю, ні ексклюзивністю, ні абсолютністю.

Він був типовим диктатором, "людиною призначення". І то ще здавна. В сім відношенню він був типовим інтелігентом, що перебудовує світ після вигаданої в своїм кабінеті схеми. Інтелігентський Прокруст. Він давно називав "дурачками" тих політиків, які скептично ставилися до можливости "стягнути рух (мас) зі шляху, означеного окруженням" ("Іскра", ч. 12, 1901 р.). Ще в своїх перших писаннях (особливо в "Что делать?") він усе боронив думку, що стихія помиляється, що вона потребує "досвідчених керманичів", що "десяток розумних більш вартий, як сотка дурнів". Це останнє твердження - пише він звертаючись до противників - "я боронитиму, скільки б ви не нацьковували на мене товпу за мій "антидемократизм". Навіть більше, цей марксист тримається гадки, що в революційнім ділі "енергія не лише гуртка, але навіть окремої одиниці може доконати дива. Соціал-демократія повстала "незалежно від стихійного зросту робітничого руху" лише "наслідком розвитку думки у революційної соціалістичної інтелігенції". Отже єдиний рятунок для пролєтаріяту - це підчинити себе творчій соціалістичній інтелігенції, бо "стихійний розвій робітничого руху іде скорше до підчинення його буржуазній ідеології", до чистого, аполітичного тредюніонізму. Він був - як той реформатор Достоєвського - "переконаний, що нарід наш зараз таки прийме все, на що ми йому вкажемо, себто в суті річи те, що ми йому прикажемо. Наші всечоловіки лишилися в відношенню до свого народу зовсім іще поміщиками, навіть по знесенню панщини".

На 2-ім з`їзді РСДРП він рішуче висловився за суворий централізм у партії, за "стан облоги" проти різнодумців: "Ми потребуємо зовнішньої карности, бо в нас нема карности внутрішньої". Ці свої засади переніс будучий диктатор Росії з партії на цілий нарід. Так, з боготворення маси прийшов він до апотеози одиниці, героя, якої міг би йому позаздрити Карлєйль, і до прославлення тої intelligence ordonnatrice, яку вихваляв "папіст", "монархіст" і "реакціонер" - Жозеф де Метр. Тільки, що він розумів роль цієї "наказуючої інтелігенції" по своєму, по російськи. І тому - як це стверджують самі росіяни - "в жодній країні ніколи не було такої кількости шпіонів і ще такої кількости катів (як у Росії). Ці дві посади - два кити, на яких спочиває російська державна диктатура" ("Царство Антихриста", ст. Д. Філософова). Читач може спитає: як можуть у душі одної і тої самої людини міститися подібні суперечности: демофіл і диктатор, стремління ущасливити цілу людськість, усіх покривджених - з цинічною погордою до юрби? - Це вже таємниці психіки людини, уродженої ще в Європі, але лише в кількох верствах від Азії, таємниці російської культури, де кожний народолюбець був у душі - "поміщиком". Л. Троцький слушно сказав, що "Інтернаціоналізм Лєніна не потребує рекомендації, але в той же час сам Лєнін - глибоко національний" (Більшовик, 26 січня 1924 р.). Як Шігальов у "Бєсах" міг він сказати про себе: "Я заплутався у власних даних, мій вислід цілком суперечний з заложенням, з якого я вийшов. Виходячи з безграничної свободи, я кінчаю безграничним деспотизмом. Додам одначе, що опріч моєї розв`язки суспільної формули нe може бути жодної іншої".

Чи бодай цим героїчним засобом удалoся йому осягнути свою мету? - Удалося, лише не його, а ту мету, для здійснення якої вибрала собі цю людину історія. Ex nixilo nixil, казали римляни. Він думав, що йому удасться зробити ex nihilo - нігілізм, з тим убогим матеріалом російської революції: перескочити одним махом у його "царство свободи". Але цьому генієві руйнації забракло позитивної концепції. Це зрештою типово російська риса. Про неї говорив іще Тургенєв у "Батьках і дітях", прирівнюючи Москаля до тих російських малярів, які "Рафаеля мали майже за дурня, бо, мовляв, авторитет, а самі безсилі й безплідні до огидження, а в самих фантазія дальше "Дівчини коло криниці" не сягає, хоч що хоч"! Подібне сталося і з Лєніном: він також мав всіх Рафаелів за дурнів. Не кажучи вже про "буржуазію", навіть усі європейські провідники пролєтаріату були в нього "соціал-зрадники", "соціал-ідіоти". Він понищив усі авторитети, але коли прийшов час "созіданія", все скінчилося марним плагіатом: фельдфебелівською державою в дусі Миколи I, аграрною реформою в дусі П. Столипіна, і карикатурою капіталізму - НЕП-ом. Скінчилося - кажучи його ж словами, "пристосуванням великої революційної науки до пануючого міщанства." ("Держава і революція"). Інші верстви, не schwitzende Plebejer, ідеольогом яких був Лєнін, використали для себе революцію, яку вони також робили, хоч не вели в ній перед. Це було головно селянство. Разом із ним вийшли переможно і всі ті вартості, які викляв кремлівський сілябус: засади суспільної ієрархії, особистої ініціативи, релігія, національне почуття, до якого довелося апелювати самому Лєніну. "Заздрість" - вигасла по насиченню, "рівність" - показалася недосяжною, інтереси "травлення" - уступили місце так погорджуваним ним вищим абсолютним ідеальним цінностям.

Суверенність числа - показалася непримінимою навіть у країні "необмежених можливостей". Його замінили старі закони: історичної тяглости і селекції.

Об'єктивно історія вибрала Лєніна для сповнення двох задач. Першою було: усунення збанкрутованої касти, що правила Росією, а яка вже стратила інстинкт панування, не вміючи виповнити елементарних завдань: ані дотримати мира, ані провадити війну. Другою такою задачею було завернути Росію з того європейського шляху, на який впровадив її Петро I, і який в логічних наслідках мав привести до розпаду імперії. (В своїх "Критичних спостереженнях по нац. питанню" (Просвєщеніє, ч. 10-12, 1913 р.) Лєнін писав: "Національна справа - попереду, пролетарська - потім, говорять буржуазні націоналісти і пп. Юркевичі, Донцови і т. п. Пролетарська справа - попереду усього, кажемо ми, бо вона забезпечує не тільки постійні і корінні інтереси праці та інтереси людности, але й інтереси демократії, а без демократії неможлива ні автономна, ні незалежна Україна". Ці слова наводять на питання, чи лєнінська диктатура як і взагалі жовтнева революція не були розпучливою пробою стримати розпад імперії, до якого з залізною конечністю допровадила б розпочата демократизація Росії? Знищити царат і врятувати імперію від розпаду, такі були завдання хвилі російської політики. І тому, проти своєї волі, висміваючи буржуазних революціонерів, що обмежувалися лише на політично-селянські революції, став Лєнін провідником власне цієї революції, бо соціалістична йому не вдалася. І тому, сміючись зі "стихії", апелюючи до "свідомого пролєтаріату", беручи свою теорію на Заході (в Маркса) мріючи про світову революцію - він скінчив організацію євразійського бунту проти Європи. Перша з його справ йому удалася. Друга - й досі не вирішена. Російська "тройка", про яку згадував Гоголь, несеться хоч не з такою фурією, далі в своїм безпардоннім бігу, розтоптуючи на шляху племена і нації. І хоч збочують інші народи перед "тройкою, що несеться на зламання карку, але це може бути не від поваги перед нею, а просто від жаху... А може і від відрази до неї". І вже недалекий той час, коли сі народи "перестануть збочувати, а стануть твердим муром перед летячою марою і самі спинять божевільний гін нашої розгнузданости, аби врятувати себе, культуру і цивілізацію". Здається цей пророкований Достоєвським час уже наближається, та що дні Комінтерна вже почислені. Створена Лєніном держава замість роздмухання світового пожару, мусить запобігати ласки західного банкіра і українського "куркуля".

Говорячи про своє завдання Наполєон казав: "Незнана сила жене мене до якоїсь невідомої мети. Доки вона не осягнута, я лишуся незахитальним і нетикальним. Але як тільки я вже не буду їй потрібний, вистане мухи, аби перекинути мене". Це можна сказати і про Лєніна. Поки жили і активно виступали сили старої царсько-дворянської аристократії, поки роздиралася на части імперія царів, кремлівський паралітик жив і робив своє. Коли ся небезпека наразі минула, - природа не хотіла його навіть напівбожевільного лишити при життю.

В своїй інтересній книзі про папу, вже згаданий мною католицький письменник каже: "Давно зауважено, що революції зачинаються звичайно розсудними людьми, а кінчаться божевільними". Лєнін не хотів уступити цей "кінець" іншому, і тому на своїй власній особі мусів довести правдивість згаданого щойно правила.

Прокляттям нашої історії є те, що ми не могли цьому збірникові невгасимого фанатизму, неугнутої енергії і чисто понтифікального почуття власної непомильности - не могли протиставити нічого рівновартного. Але все ж історія занотує колись у своїх анналах, що коли Лєнін умер у Москві, то могилою лєнінізму була Україна.

1924 р.

За яку україну?

Трусість одних, глупота других і нікчемність третіх - приведуть напевно світ до небувалої ще катастрофи. Коли організм не бореться з хворобою, вона його зжирає; коли народи не бажають боротися зі злом, зло нападає на них. А коли по цій катастрофі впаде царство диявола, коли на руїнах доведеться знову будувати життя, перед нами стане завдання, який зміст вложити в рами нашої державности? Якою має бути нова Україна? Яку правду треба їй нести? Над цим питанням треба застановлятися вже тепер. Навіть на вигнанню - як це було і в роках війни на самій Україні - треба на це питання відповідати; особливо стикаючись з українцями із східних областей.

Націоналісти, які в 1941 р. уперше побачили Україну, що була під Росією, занадто скоро підпали під впливи не української дійсності, а тої, яку створила на Україні Москва. Українська дійсність, розбита в роках повстань і війни, спаплюжена бундючним займанцем, розбита, зранена, залишилася в душах мільйонів, що в серці своїм не прийняли московської "правди". Але на поверхні була власне ота "правда" московська, яку - по волі чи по неволі - визнавали елементи стероризовані або перекинчики. Цей факт збив з пантелику деяких західних націоналістів, які, несвідомо, підпали під впливи отої чужої, видаваної за свою, правди. Що дивного? Коли навіть Ю. Липа ("Призначення України") уважав колхози за вияв стародавньої української ментальности! Так сталося, що і ті самі колхози, цебто "ідеал" нової панщини, і большевицьке безбожництво (у формі деякого релігійного індиферентизму), і дух матеріалізму, і ідеї усяких "уній", і багато ще дечого, - вдерлося, як нібито елементи української ментальности - в деякі націоналістичні заяви і публікації. Аргументи були такі: большевики тридцять літ фасонували по-свойому мозок нації, не можна тепер підходити до "східняків" із зовсім чужими їм ідеями, треба їх поступово до них приготовляти, не можна висувати програми, яка різко протиставляла би большевизмові зовсім протилежне; не можна все негувати в теперішній дійсності на Україні, і т.п. Чи така "ЛІНІЯ" правильна?

Маємо два жахливі приклади в історії, коли сила порядкуюча на Україні підпала під вплив чужої дійсності на Україні, знехтувавши правдиву укриту в душах народу дійсність - і фатально за це відпокутувала. Останній приклад - це німці на Україні в роках 1941-44. Большевицько-московська дійсність тодішня була зметена з поверхні війною, хвилево існувала лиш по інерції. А німці прийняли її за справжню дійсність, знехтувавши ту, другу, буйну і сильну, яка хотіла вибухнути, передираючись нагло через зверхню шкаралупу, рвучи пута чужої, огидної дійсности. Масово кидали зброю українські вояки, не бажаючи боронити чужу імперію, чекаючи проголошення політичної незалежності їх країни. Але німці поставили ставку на "єдіну неділиму". Самочинно кинулися селяни ділити совхози й колхози, або чекали лиш дозволу щоб почати це. Але німцям вигідніше (вони думали) було ту панщину залишити. Почалася широка повстанська акція на Україні, німці її обернули проти себе. Почався масовий поворот до церкви і релігії, але німці ледве його толерували, зігнорувавши чинник велетенської ваги, що міг би відіграти дуже поважну роль в боротьбі з безбожницькою Москвою. Замість того, щоб поставити ставку на невидиму для них, але направду існуючу в народній душі, власну правду країни, до якої прийшли - німці поставили ставку на сповидну дійсність, на дійсність насаджену чужинцем, і самі викопали собі гріб на Україні. Стихія українська обернулася і проти них, і проти старого ворога.

Другий приклад, більш віддалений, це приклад нашої демосоціалістичної інтелігенції, якій по упадку царату в 1917 р., доля вложила керму на Україні. Стихія національна вибуху з нечуваною силою в той пам'ятний рік. Вона була агресивна і войовнича щодо тактики, самостійницька щодо поривів, мети руху, непогамована й ворожа до зайдів і до імперії. Це виявилося на різних з'їздах - селянських, військових і пр., це виявилося пізніше в так званій "отаманії", яку не треба недооцінювати і яка, за свідоцтвом самих московсько-большевицьких істориків, була грізною самостійницькою силою на Україні, що ударемнила навіть експансію большевиків на (комуністичну тоді) Угорщину і на Балкани. Замість ту стихію оформити організаційно й ідейно, інтелігенція наша, під сильним впливом російських політичних категорій, почала лляти холодну воду на розпечене залізо народного гніву. Імперію, виходило, треба було не валити, а підтримувати навіть зброєю і кров'ю українського вояка. Відділятися від імперії теж, виходило, не було треба. Не треба було і воєнною силою виборювати свободу Україні, все можна було полагодити в петербурзьких канцеляріях мирним шляхом. Соціалістичні вожді переконували народ, що треба уникати "фанатичної виключности", що не треба піддаватися почуттю ненависти до займанців; вчили, що "про національне порізнення між Україною і Росією не може бути й мови"; що треба відкинути "демагогічне гасло самостійности"; що не можна требити революції "захватним, самочинним шляхом"; вони ніколи не думали, "що нам силою доведеться здобувати свої права". Демократи і соціалісти - за їх власними звіреннями - "повірили відразу, без вагань" в чисте серце російської демократії, думали, що революцію можна робити "в організований спосіб, не викликаючи братовбивчої різні поміж українською і російською демократіями, без вибухів, без "шовінізму", "мілітаризму", і "фанатизму". Провідники двох найвпливовіших партій на тодішній Україні, соц. демократів і соц. революціонерів, вже в початках 1929-х рр., признавалися: "ми не були соглашателями (угодовцями) по суті, та своєю м'якотілістю допомогли до створення об'єктивних умов для соглашательства". Признавалися, що "ми, українські соціал-демократи, вихолостили марксизм", вірили лише "в об'єктивний хід подій, прийняли з марксизму тільки те, що міг той біг подій нам дати незалежно від нашої волі".

Вони самі признавалися, що вірили лише в "механічний розвиток соціальних відносин, не маючи самі жагучого, одважного прагнення" знищити ворожий собі світ. Тому й іншим не вірили, що вони приходять на Україну, щоб її знищити і собі підкорити.

Очевидно, що з такою психікою, "вихолощеною від усіх мужеських первнів, від усіх гарячих прагнень здійснити свою мету чи ідеал, з дрібноміщанською відразою до боротьби, зі страхом відчепитися від імперського фартушка "матушки Росії", - ці провідники не могли прийняти тієї, ними давно забутої, національної правди, що буйним пожаром вибухла тоді на Україні. Хотіли той пожар гасити, але противник, з яким шукали "соглашательства", на нього не пішов, а просто скочив їм до горла. Треба було боронити життя. І тоді щойно почала інтелігенція організувати боротьбу за самостійність, ще вчора уважаючи ту самостійність за непотрібну і шкідливу, так само як і ту боротьбу. Очевидно, висліди не могли бути блискучі, бо минув момент, коли треба було кувати залізо поки було гаряче. Національна стихія висмикнулася з рук соціалістично-демократичного проводу. З тою інтелігенцією трапилося щось подібне до Федьковичевого легеня:

"Убогий легінь припав коло Довбушевої могили і скаржився, що нема йому долі. Загриміло і заторохкотіло в могилі, і почувся з неї голос: "Долі, хлопче? Царем будеш! І світ тобі поклонятиметься, як сонцю в промінню". І впав легінь зі страху на землю, з благанням: "Батьку, я не хочу! Царем не буду! Я за ката не придався" - "То Довбушем будеш" обізвалось з-під могили, аж вжахнулися гори. - "Я, Довбушем?! Ніколи у світі", - відповів легінь. - "Тож кобзарем мені будеш!" - гукнуло втретє з ями, наче грім. І став легінь кобзарем". Революція зірвала віко з домовини України, з неї "загриміла і заторохкотіла" нагло воскресла наша стародавня правда історична, правда народу ні від кого незалежного і вільного. Інтелігенція злякалася голосу цієї правди. Злякалася навіть довбушівської повстанської стихії, бо бути володарем чи войовником - це значило, в думках мирного легеня - бути катом, або як тепер кажуть "хижаком"! Тоді доля залишила останню можливість - бути плачкою над могилою, лірником, якому прохожі кидають щось в підставлену шапку. Події таки змусили ту інтелігенцію, схильну найбільше до лірництва, грати роль володаря і вести Довбушів у бій, але не було в неї ні серця володарського, ні довбушівського. Не могла вона відважно, без жадних "але" очолити і програмово і організаційно великий вибух національного духу. Занадто пересяк мозок тієї інтелігенції чужою правдою, правдою дегенеруючого московського лібералізму, яку бралося за дійсність, нехтуючи прадавню мудрість своєї країни.

Тепер може повторитися, коли не це саме, то щось подібне. І в 1917, і в 1941 рр. той, хто хотів виграти гру на Україні, програв через те, що занадто по "соглашательски" числився з поверховою дійсністю, створеною там чужою рукою, і знехтував напівзабуту, зметену чужою рукою з поверхні, відвічну традиційну українську правду. Програли гру тому, що боялися протиставити існуючій московській правді зовсім окрему, цілковито їй протилежну прадавню правду нашої землі. Німці перелякалися поставити так українську справу проти Росії, як постачив італійську справу супроти Австрії свого часу Наполеон I, а потім його небіж, Луї-Наполеон. Демосоціалістична верхівка українська аж тоді відкликалася до українського "шовінізму", "мілітаризму" і "фанатизму", як найкращий момент був прогавлений. Аби таке не сталося знову! Тому вже тепер мусимо всім голосити ту нашу прадавню правду, не входячи в жадні компроміси з большевицькими "досягненнями", та видобути з-під землі укриті там традиції старої і вічної України, традиції нашого вічного міста над Дніпром.

За яку Україну? За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від всякої Москви, Україну на руїнах потворної імперії і захланницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського то соціалістичного, який тепер прокладає собі тріумфальну дорогу в цілий світ. За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістичну, що ставить мир в рабстві понад все, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставляла б понад життя і добробут.

І найголовніше, на прапорі тієї України, за яку маємо боротися, яку маємо пояснити усім, має стояти не дрібна ідейка біжучого часу - соціалізм, чи інша "кратія", а наша прадавня ідея, ідея нашої нації - ідея християнської культури. Ідея активного, віруючого, войовничого християнства та його оборонців, які в великім зударі, що гряде, виразно стануть по боці християнської ідеї проти всіх явних і тайних сил, що заприсяглися в багні матеріалізму втопити ідею Христа, і ввести рабство і темряву в світ. З Христом проти диявола і його слуг, до якої б нації вони не належали! Жадного компромісу з царством зла та його ідеями, бо не виганяється диявола Вельзевулом, і не нейтральні угодовці наслідуватимуть навий світ по потопі. З'єднати націю зможе тільки гостра, яскрава, в усьому протилежна большевизмові, ідея. Не за Україну тієї чи іншої "кратії", не за Україну, погній тієї чи іншої "вибраної нації", що під плащиком якоїсь "поступової" ідеї обсяде наш край сараною її визнавців. Лише за Україну стародавнього князівського Києва. Україну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевченка.

Ніхто інший, як Шевченко писав, що "коли ми віддаємо на наругу святі традиції давнини, що тоді з нас буде? Вийде якийсь француз чи куций німець, а від типу, або сказати б, від обличчя національного і спогаду не буде. А на мою думку, нація без своїх власних, їй лише притаманних характеристичних прикмет, подібна просто до якогось киселя, і то дуже несмачного киселя"...

Так писав Шевченко, і ясно, що мав на увазі не традиції московської кошари, а великі традиції нашого козацького минулого - свобідної, войовничої та героїчної нації і свобідної людини в ній.

Один із сталінських вірних писав колись, що СССР це не тільки п'ять букв, а п'ять вогняних знаків, та що за ці знаки диявола, він кожної хвилини готовий взяти рушницю і піде вбивати. Цьому фанатизмові слуг диявола треба протиставити ще більший фанатизм, ще більший комбативний дух Христових воїнів, оборонців віри, нації проти варварів зі Сходу. Тепер, коли глупота, підлість і трусість, здається обіймають державу над усім світом, завдання України є встократ тяжче як коли будь раніше. Його вона має виконати або загинути, бо закуштувавши свободи, вона вже до рабства не повернеться. На чолі цієї боротьби мають станути люди відповідні - не одурманені отрутою зі сходу, лише віруючі в місію України, які б величчю характеру дорівнювали величі доби, в якій живемо.

Стверджений в цій статті процес назрівання на еміграції нового "москвофільства" підтверджує українська таборова преса в Німеччині.

В "Українській Трибуні" читаємо, (2.12.48) що теперішня українська молодь під совєтами за останні десять літ перед війною переходила процес занепаду національної свідомости і зросту совєтського патріотизму. З другої сторони стаття стверджує, що зустріч із "східняками" привела "до величезної зміни ідеологічних позицій наших націоналістів"...

Оце я й ствердив лише: цей москвофільський дух, яким Москва, у формі совєтського патріотизму, заразила наше молоде покоління, деякі західні націоналісти взяли за український дух і змінили свої ідеологічні позиції.

Це нове "модерне москвофільство", з яким треба вести таку ж невблаганну боротьбу, як з москвофільством, виплеканим в нашої інтелігенції царатом від половини 19-го віку до першої світової війни.

Березень 1949 р.