понеділок, 17 червня 2013 р.

Творчість націоналістичних революцій


Ярослав Оршан
В усіх великих революціях новітнього часу повторюється два її типи: творчий і розкладовий. Наразі треба відповісти на питання: коли можна говорити взагалі про революцію, саму по собі, без огляду на її будуючу або розкладову силу?
В бурях кожної справжньої революції зударяються з собою історичні сили, тенденції двох епох, непримиримі життєві постуляти поколінь у вирішальному бою. Завжди йде тут про «або-або», завжди стоїть за розгорнутою боротьбою, що тривала може вже десятиліття у виді певних терть – доля, переконання про «грань двох епох». Отже коли десь в Андорі громадяни горлають на вулиці, або в південній чи середущій Америці відбувається один із безчисленних путчів, повалення якогось пануючого клану, зміна державної форми, стрілянина між військом і масами, барикади й т.п. – то все це може, щоправда, бути супровідним явищем революції, але само по собі це ще не справжня революція.
Справжня революція, це реалізація постуляту – безумовно змінити даний загально-духовий лад аж до глибини, як у його формах, так і в його попередніх життєвих передпосилках, та замінити його новими цінностями. Коли революції не вдається підпорядкувати свойому новому революційному законові ціле думання народу, його культурне наставлення, форми його духовости, вислів його політичного й соціяльного хотіння – а разом із цим теж різноманітність організацій, які дають можність діяти цим духовим, душевним і політичним функціям; коли їх не вдається перемінити мас, в їхньому найглибшому наставленні до теперішніх способів думання, коли вона не в силі надати часові нового обличчя – тоді вона не має право на назву революції. Щойно коли вона мобілізує найглибшу тугу й найпристрасніше хотіння нації для нової політично-духової мети й щойно коли вона змобілізувала для осягнення цієї мети націю в усіх її силах – політичних, культурних і духових – щойно тоді даний рух має революційний характер. Революція мусить принести нову ідею, яка була б у силі захопити людей на лад релігійного переконання, що для неї варта жертвувати все, а вмерти за неї є щастям і ласкою. Вона мусить запалити своїх прихильників до величезної надії, до віри, що гори повертає, що спалила б на попіл всю пасивність і недовірство, розумову осторожність і принципи в роді «моя хата скраю». Її постулат саможертви без решти й повного сприймання не як тягар, а як зов найшляхотніших чеснот.
Все це спрямовує революцію до виключності, до постуляту тотальности, передусім тотальности влади – але вже перед тим вона мусить бути наставленою на всеціле опанування певного, здібного до відданости, людського типа. Цей людський тип не думає про ніщо друге, як про своє революційне зобовязання (це може тільки холодним рибяче-кровним руховим міщухам видаватися «обмеженням індивідуальности»…). В зеніті всіх революцій – все одно чи в наслідках вони були будуючи чи руйнуючі – входили в гру найхоробріші сторони характеру; йшло про той людський ґатунок, в якому дрімає готовність до великої віри й здібність одчайдушної жертви. Рішаючими носіями революції є не сумнівні еґзистенції, що не мають нічого до втрачення й усе до вигравання. Правда теж, що й після правдивих виступають революційні «гієни». Але для вибраного революційного ґатунку людей, що був носієм революції – не є типовими ні аварурники, ні гієни, а ті, що дали революції етос – ті що їх пірвала стихія, ті що запалюють, ті, що творять… Їх стрічаємо однаково в будуючих як і руйнуючих революціях. Не від цього залежить до яких наслідків доходить революція. Коли вона правдива, себто така, що переорює, перевертає горі дном, що насичена ідеєю й наділена силою встрянути в хід історії, то, ці вибранці надають рухові вирішальних імпульсів – все одно, чи йде про революційні орди «інтернаціоналу» чи творчу революцію «Джіовінецци».
До революційної ідеї й перепаленого нею оцього типу людей належить врешті ще одна суттєва познака кожної справжньої революції – без огляду на її наслідки; провід із певними якостями. Всі революційні рухи мають свій безпосередній початок у політичні сфері. Коли фони обмежуються тільки до неї самої, то залишаються в межах тільки політично-реформаторського руху. Є річчю проводу, чи рух зуміє охопити й другі вирішальні ділянки життя. Провід справжньої революції мусить уміти поширити революційну мету до постуляту – підпорядкувати новому законові зміст цілої доби в усіх її – політичних, суспільних і духових – прикметах. Останні десятиліття принесли нам приклад «революції» професорів 1848 р., що була тільки ідейною революцією поза сферою політичних реальностей, як і другий приклад «революції» парляментарних політиків, напр. березнева «революція» в Росії, 1918 року в Німеччині, – що  хворіли знову протилежною хворобою.
Необхідно розрізнити революцію від револьти. Революція встряває з новими великими постулятами в біг історії й повертає його. Револьта, яка має щонайвище тільки найповерховніші прикмети справжньої революції – є нічим другим, як тільки чисто негативним рухом незадоволення, що саме з себе нездібне зродити великі цілі. Теж справжня революція проходить крізь стан незадоволення – бо вона дістає свої бойові імпульси теж із поведінки здискредитованих систем або, як у випадку поневоленої нації, з ворожої політики займанця. Але револьта не виходить поза стан незадоволення й бунту, бо вона – у відрізнення від духово заснованої революції,  не в силі сама із себе плянувати щось, не кажучи вже – творити. Прикладом може бути револьта Пілсудського 1926. року.
Застановімося тепер над суттєвою різницею між руйнуючою й будуючою революцією. Взором розкладової революції є революція кінця XVIII. ст. – сьогодні представляє такий самий приклад революція большевіцька. Як кожна справжня революція, розпочали обі вони бурхливими постулатами виключності, розмахом, що міг запалювати, імпульсами, що перетоплювали дотеперішнє, пориваючою пристрастю. Все ж пережили вкінці жахливе заломання й стали – в історичному впливі своїх ідей на власні суспільні тла – розкладовими по сьогоднішній день. Як це сталося?
Державно-суспільне будівництво є творчістю, що має метою здвигнення ясної організаційної будови, ясної гієрархії. Це вимагає від одиниці й від групи – обмежень, примусу над самим собою, законности, карности – отже визнання найпервіснішого закону державницького наставлення. Але власне суттєво познакою розкладової революції є те, що ідея, яка її опановує, являється у виді ідеольогії «свободи». Кличі, якою вона вербує собі прихильників, це не тільки спротив старій закостенілій чи національно-ворожій системі, але понад те – визов самому державно-творчому й заховуючому державу законові. Ославлений клич революції 1789. року – «свобода, рівність, братерство» – це фрази, які в свойому остаточному висновку ведуть до нівеляції. Проте ніяка політична спільнота, ніяка тривала форма людського життя не до подумання без гієрархії, без закона й обовязуючого ладу; держава й подібні до неї форми належать (своїми принципами включення одиниці в певний лад і підпорядкування) до найпервісніших установ людського рода. Проповідування свободи мусить, коли вірити в нього гаряче й до останніх висновків – вести до декомпозиції, до розпаду всяких суспільних повязань.
Ідеольогія «свободи» розвиває, як один із перших своїх виявів – нічим невгамовну спекуляцію на масі; демократична нота спільна всім розкладовим революціям. Кожна революція звязана з народними масами, які вона мусить перемінити в пристрасний чинний фактор. Але розкладова революція, під впливом ідеольогії свободи, віддає розбурханим масам «рішення в руки». Як і кожна революція, мобілізує вона свої сили до боротьби проти існуючої влади, але потім залишає накипаючий рух на поталу розвязаних інстинктів. Маса прагне сповнення усів можливих благодатей; в нахілі мас ловитися на міражі спекулювати дуже легко. Коли хтось накидає масам боротьбу проти існуючого авторитету певної системи, а не ставить їм ніякого нового авторитету, як обовязуючого обмеження – то це доводить до вибуяння спротиву законові й державі, проти порядку й організованности взагалі. Так переходять революції, що почалися під кличем необмеженої свободи, в хаосі деструктивних інстинктів. Настає анархія, яка поволі кличе на овид гильотину, веде до взаємного масового вимордування носіїв влади, що намагаються один одного привести під сокиру, бо ніяка з-поміж численних амбітних голов не вибивається на справжнього вождя.
Бо теж і провід цих розкладових, опанованих ідеольогією «свободи» й у своїй найглибшій основі анархістичних, революцій – є особливого покрою. Він вміє розпутати рух, що збирається, наче буря, вміє викликати його стихії, але не може його формувати й підпорядковувати. Батьками цих революцій все були інтелектуалісти, що мали дуже рухливі духові здібності, але були позбавлені мистецтва й здібності політичного проводу. Французьку революцію розбухали адвокати, пів-учені, інтелектуальна шляхта; большевицьку революцію в Росії чи Еспанії – теж інтелектуали, адвокати чи літерати, отже люди виключно слова й пера, а не творчі, дужі інстинктом, політики – обдаровані волею організовувати й виконувати владу. Вони не вміли осідлати маси й вона висовгувалася їм із рук у вир анархії. Бо розпоряджалися вони, щоправда, шліфованими словами, але не гострим мечем проводу в кріпких руках.
Коли ці революції впадають в анархію – чекає їх пагубна доля, що перекреслює всі їхні цілі й ідеольогії, великі слова й палкі тиради. На спустошеному полі бою заявляється узурпатор, який із безоглядною жорстокістю опановує невдачницький і до решти розложений рух, щоб запрягти його для власних цілей, для власної, особистої концепції, в ярмо насилля. Революції в імя ідеольогії кінчаються – через анархію – деспотією, що ніякою творчою формою правління бути не може. Похмілля свободи парижан змінив терор небагатьох амбітних; через їхню недолугість ця будівля панування анархії заломилася, і над хаосом зявилась постать Наполеона. На зміну початкових перспектив більшовицького «раю» прийшли роки жахіть, терору ГПУ, СССР починає тріщати не тільки на немосковських територіях, але й в Московії, – врешті приходить до слова: Сталін, «червоний цар». Узурпатор є все тим, що витягає властиву користь із революцій в імя свободи. Визнаючи право панування одного, – ставить він рух на свої особливі послуги. І стара ідеольогія свободи, рівності й братерства, ущасливлення людей, спасення народів, «раїв» – як була досі, так і остає надалі, хіба тільки побожним сном…
Проблема проводу й все, що звязане з цим, відрізняє засадничо творчу революцію від розкладової. Коли в розкладових революціях, опанованих інстинктами мас, вперше заявляється людина політичного чину, людина з інстинктом, що розуміє примат влади, порядку, наказу, твердости в державному житті (хай із чисто егоїстичних стимулів деспота) – вона виступає як узурпатор – якраз  у кінці революційної катастрофи. Ця людина бере «за чуба» революцію й починає формувати її в свойому стилі, після того, як вона вже настільки розложилася, що її первісний провід взаємно себе винищив і первісна ідеольогія розгубилася в хаотичній плутанині. В будуючій революції вже в початку стоїть людина з політичним хотінням, з інстинктом державности й проводу. Найважливіша передумова творчої революції це вождь; її характеристична риса – факт, що змобілізована до боротьби за нові революційні ідеали, маса ніколи не висовується проводові з рук. Не комітети балакунів і літератів, не клюби й не «совєти», як це буває в революціях «свободи», кермують тут рухом, а par exellence політична, організуюча, авторитарна воля, що творить революційний настрій, континуує його, розпалює або охолоджує – але все держить під своєю строгою контролею. Ця революційна, а водночас авторитарна, вождівська воля створює рух, збудований на дисципліні, що має зближений до військового характер. Революції з під знаком дисципліни, це властиві протибігуни революцій з-під знаку «свободи». Від початку поставлені під закон карності, революційні групи не підпадають, як розперезані маси розкладової революції, пяним настроям моменту: їх опановує військовий дух організованности й підпорядкування.
Ясно, така авторитарна засада не може найти примінення до великих, внутрішньо аморфних мас. Революція «свободи» звертається до всіх, прирікаючи їм «блага»… Творча революція прикликує свідомо тільки меншість, яку вона виковує найважчими вимогами у вповні надійне, жертвенне й непримириме ядро. Звичайно, намовляти й опянувати, мобілізувати й кидати в бій маси може й творча революція, однаково, як і розкладоваю Але в цій останній екстаза є взагалі єдиною поведінкою, тоді як карну творчу революцію скермовує до чину насамперед ясне розуміння важкого, неприкрашеного завдання боротьби. Тільки рішучі й готові вмерти ударні сили розуміють це завдання найкраще. Оця рішуча меншість є властивою зброєю революції. Де такі рішучі на все готові, строго зорґанізовані й дісціпліновані організації визначають біг революції – там і маси стають здібними до державно-творчого чину.
Творча революція спрямована на державність та на строгий суспільний лад і заперечує кличі нічим незвязаної свободи, що кінчиться анархією. Коли революція карности домагається тотальности, то тільки для покликання до життя сильної держави, для того, щоб у суспільстві стало пануючим державне думання. Її мета – влада; її намір – поставити  цю владу на послуги впорядкованої національної спільноти. Тут ми вертаємо до попереднього ствердження, що творчі революції (якими є всі націоналістичні революції) визнають примат внутрішньої політики. Вони спрямовані в першій мірі на організм власної держави. Революції «свободи» визнають натомість примат зовнішньої політики, переходять зо своїми мріями й надіями кордони, обіцюючи «щастя» цілому людству – але внутрі банкротують. В добі націоналізму вони не можуть мати успіху і будучности.
Ярослав Оршан

«Доба націоналізу», 1938 р., стор. 16-23

Немає коментарів:

Дописати коментар