Розбудова Нації. Ідеологічні уроки державотворення

За Українську Державу

Націоналізм минулого і сучасний лібералізм розглядаються як домінантні течії у суспільному житті України. Їх гармонійний синтез є важливим у державному будівництві.

Сучасні реалії України мають очевидну наявність цілеспрямованої де- ідеологізації. Це знаходить свій юридичний вияв у Конституції, яка промовисто декларує, що жодна з ідеологій не може визнаватися обов’язковою. Однак, чи­мало учених, наприклад, Дзюба, Шаповал, Сергійчук, Дашкевич, Сверстюк та багато інших переконані, що ідеологічна індиферентність — це шлях до колап­су державотворчих процесів. Латентною ж ідеологічною домінантою сучасності є лібералізм, чи, радше, неолібералізм, що абсолютно дистанціюється від ідео­логії національної, націоналістичної зокрема. Історичний досвід, наприклад, Японії, Кореї, Китаю свідчить про необхідність синтетичного підходу до ідео­логічних доктрин.

Набутки минулого — це скарбниця для перспективного пошуку. Фунда­ментальна вітчизняна журналістика і публіцистика попередніх епох може бути сублімативним фактором для сучасних пошуків ідеологічного універсалізму.

Журнал “Розбудова нації” — одне з найавторитетніших концептуальних видань першої половини ХХ ст. в Україні. Він може прислужитися до ак- центуалізації багатьох аспектів еклектичного сьогодення. Тому об’єктом дослі­дження у даній публікації є журнал “Розбудова нації”, предметом еволюція на­ціоналістичної ідеології минулого та її екстраполяція у сучасній державотворчій періодиці.

Загальновідомо, що націоналізм 1920-30-х рр. (а, власне, це є період найпліднішої праці теоретиків цього вчення) розвивається як теорія найбіль­шою мірою за посередництвом Донцова, а також як теорія і практика завдяки т. зв. організованому націоналізмові, який завдяки ”нашій українській менталь­ній ознаці — “прагнемо до булави”, а, конкретно, в теорії — до монополії на іс­тину, звівся до антитези. Хоча насправді це були водночас два паралельні, ба, навіть, взаємодоповнюючі рухи синтетичного характеру. Цю штучну еклектичність засвідчив В.Мартинець — автор книги-зіставлення “Ідеологія організова­ного і т.зв. волевого націоналізму” (1), який на прикрість спільній справі (адже всі хотіли мати і будувати Соборну Україну), зводить порахунки з Донцовим, який, на його думку, є тотальним плагіатором: “Він проповідував за Шопенгаве- ром “волю як закон життя”, за Г обсом “жадобу влади”, за Бергсоном “життєвий шлях”, за Кулішем “правду сильного над слабим”, “за Уордом “право сили”, за Спенсером “агресивність”, за Гегелем “неспокій і насолоду ризиком” (1, 46) і т. д. А головним гріхом, виявляється, було те, що Донцов “...не подавав ніяких програм і не розробляв стратегії націоналізму” (1; 46), а ще майже не згадував Міхновського — як справжнього “батька українського націоналізму”.

Тут, заради справедливості, варто зауважити, що Донцов, постійно по­лемізуючи з Драгомановим у “Націоналізмі” і не згадуючи (1 раз) про автора “Самостійної України”, міг це робити з двох міркувань:

а) суб’єктивного харак­теру: не хотів ділитися “лаврами” через егоцентризм і відчуття власної значу­щості;

б) об’єктивного характеру — не розглядав його (Міхновського) як опо­нента, а, радше, як само собою зрозумілу річ — одностайність чи адекватність.

І,   власне, у цій постійній полеміці між собою (згадаймо “словесну війну” — Липинський — Донцов) викристалізовувалися характерні деталі українського менталітету, навіть у контексті пошуку єдиної національної волі, яка б була спрямована як сума поодиноких воль у річище державотворчого процесу. Це ж, зрештою, бачимо і в царині творення держави не лише серед центристських націонал-демократичних партій і їх видань, але й особливо серед “правих”. Так ось рисами суб’єктивного характеру були, є і, як не прикро, будуть у не окрес­леному часом майбутньому:

а)   відсутність “чуття єдиної родини”;

б)   непомірна амбітність, егоцентризм в усіх сферах життєдіяльності;

в)   надмірне пошанування “права кожного на свою думку”;

г)   живучість афоризму “де два українці, там три гетьмани”;

д)   традиційне “нечуття” доленосних історичних моментів, прерогатив у політиці;

є) невміння зорганізуватись в екстремальній ситуації.

Цей своєрідний “каскад” негативів можна продовжувати. А як актуаль­но це звучить сьогодні, коли навіть у часи кризових ситуацій, як ось навколо Криму, націоналістичні видання не забудуть “тикнути під ребро” одне одного, що лише мають невеликі тактичні розбіжності, забуваючи про єдину велику стратегічну мету — становлення України як повноцінної держави і не лише повноцінної, а великої і могутньої, що матиме вплив у світі.

Становлення Організації Українських Націоналістів детермінувало по­яву численних часописів, які доносили всі “ази” теорії і практики, чи, як кажуть націоналісти, “ідею і чин” до широкого українського загалу. Варто віддати на­лежне так званим професійним ідеологам, які не лише теоретизували, але й дія­ли. Це було головне ядро націоналістичної ідеології. Серед іншого, це — М.Сціборський — автор “Націократії”, “ОУН і селянства”, “Робітничого питання”, Ю.Вассиян — автор “Програми виховання в організації українських націона­лістів”, М.Боярський — автор “Української внутрішньої політики”, В.Марти­нець (“За зуби й пазурі нації”), Ю.Бойко (“Основи українського націоналізму”), Д.Андрієвський, Є.Онацький та інші (1; 49). Свої погляди, стратегію і тактику вони проводили у життя в журналах “Український націоналіст”, “Бюлетені КЕ ЗУЗ”, “Юнаку”, газетах “Український голос”, “Наш клич”, “Голоси”, “Голос на­ції” “Самостійна думка”, “Незалежність” та альманахах, наприклад, “Ідея в на­ступі”. Але головним стратегічним і тактичним виданням, “ідеї і чину”, був все- таки орган ОУН — журнал “Розбудова нації”. З перших же його чисел було започатковано настійну вимогу скликання конференції націоналістичних сил з метою створення партії.

Під час Першої Конференції прозвучали дві позиції стосовно характеру майбутньої партії: або єдина монолітна націоналістична організація, або це спілка самостійних націоналістичних організацій. Перша пропозиція була під­тримана більшістю. Однак на конференції так і не було остаточних постанов щодо злиття всіх націоналістів у єдину політичну одиницю. Обмежилися лише ухвалою про централізацію адміністративну: підпорядкувати всі націоналіс­тичні організації найвищому керівному органові. Слід зауважити, що думку про створення єдиної організації не всі підтримали. Це першочергово стосується га­лицьких груп, значна частина яких не прагла до централізованого підпорядку­вання. Націоналісти зарубіжжя ставилися до своїх побратимів по боротьбі з Га­личини з деяким упередженням, навіть зверхньо. Ось як про це писав журнал “Розбудова нації” у 1928 р.: “...здалека від ворога, при повній волі рухів і чи­ну, далеко легше підносити найбільш радикальні кличі й думки націоналістам на еміграції, ніж на окупованих землях. У Галичині навпаки: зв’язаність із своїм оточенням, конкретна злободенна праця й стала боротьба проти ворога, надали легального характеру краєвій політиці” (2, 174).

Нелегким було об’єднання націоналістичних груп і окремих націоналіс­тів, наприклад, ЛУН, ГУНМ, СУНМ не розуміли ролі майбутньої організації. Інші не хотіли поступатися керівними посадами у своїх групах. А тому заплано­ваний на весну 1928 р. конгрес не став реальним фактом. Дату його прове­дення перенесли на вересень цього ж року. А відбувся він аж у січні-лютому 1929 р. З цією метою діяв активно і методично вивірено журнал “Розбудова нації”, що мав об’єднати всі сили націоналістичної орієнтації. Упродовж року на його шпальтах друкувалися статті провідних діячів націоналістичного руху, а то й рядових членів, ветеранів визвольних змагань за державність. У арсеналі колективу авторів і дописувачів були найрізноманітніші методи пропагандист­ської праці. Найефективнішим, як з’ясувалось, було зіставлення і полеміка. На читацький загал подавались позиції різних партій, здебільшого опонентові ви­світлювалась їх діяльність, зводилась до абсурду та чи інша позиція, яка не мог­ла бути прикладом у даній суспільно-політичній обстановці. На цьому тлі вису­вались яскраві, рішучі і революційні ідеї, що були надиктовані часом. Легальна боротьба за соборність була квінтесенцією більшості журнальних виступів цьо­го періоду.

У такій атмосфері виходив журнал, який був провісником створення цієї “найбільш української партії”, котра, зрештою, згодом своїм чином довела цю апріорну тезу. “Розбудова нації” був провісником, чи, радше, вагомим поперед­ником сучасних “правих” видань. А тоді він нерідко виходив спареними но­мерами, але це не применшувало його заслуг, не порушувало методичності і ви- віреності у досягненні мети, що так були притаманні ОУН — організації зі стро­гою, але такою необхідною на той час політичною ієрархією. Численні автори націоналістичних видань, а “Розбудови нації” — зокрема, доклали максимум зу­силь до підготовки Конгресу Українських Націоналістів, що, без перебільшен­ня, став епохальним явищем у житті українства. Посередництвом друкованого слова (неперіодичного — у тім числі) активно проводилась агітаційна та органі­заційна робота щодо каталізації процесу, що ознаменував створення Організації Українських Націоналістів. Невеличкий історичний екскурс лише доповнить спробу створити деяку панораму подій тих далеких двадцятих, що змінили імідж українства, як сентиментальної й аморфної маси “малоросів”, які лише тужливими піснями та скигленням захищають своє єство, свою ідентичність.

“Розбудова нації” стала головним націоналістичним виданням тоді, у 1920-30-х рр. Зрештою, більшість із концептуальних засад того періоду, як не дивно, є актуальними у сьогоднішній періодиці “правого” ухилу. Найповнішою видається панорама знайомства з фундаментальними працями ідеологів-публі- цистів того часу. Ідеологічна частина “Розбудови нації” складалась із численних подач статей на економічну, політичну, соціальну, культурну і військову проб­лематику. Нетрадиційна рішучість поглядів, як на ті часи, спонукала українську громадськість до непідробного зацікавлення подібним баченням розв’язання проблеми. У концептуальному сенсі більшість авторів “Розбудови нації” були прихильниками, послідовниками чи популяризаторами ідей Миколи Міхновського, що, зрештою, і засвідчують друковані рядки. Ідеологічні акценти з філосо­фії націоналізму розставляли такі чільні постаті, як М. Сціборський, Ю. Вассиян, Є. Онацький.

Цементуючою ідеєю і сьогодні може бути не яка-небудь квазі-теорія виживання людства чи оптималізації поступу, а лише націоналізм. Досить таки волюнтаристське трактування проблеми було об’єктивно необхідне у ситуації перманентної боротьби за виживання. Тому, напевно, можна із розумінням ста­витися до апріорності і категоричності міркування авторів націоналістичних видань тої пори. Цікаво, що подібну тенденцію вже в умовах сучасності ми спо­стерігаємо у виданнях націоналістичного спрямування, здебільшого — ультра- радикальних, таких, як журнали “Націоналіст” чи “Державність”. Ю.Вассиян, наприклад, як і більшість сьогоднішніх націоналістів, переконаний і активно пропагує ідею, що націоналізм не повинен обмежуватися партійністю, класовіс­тю чи станом. Він має бути силою внутрішнього самоопанування і витривалості проти різних ворожих проявів. Він змушений стати ідеологією боротьби проти всього, що породжує слабкість, відсталість, недосконалість. Теоретик націона­лізму Ю.Вассиян асоціює це зі зразком духовно-багатої одиниці. І тут у публі­циста простежуємо провідне на той час співвідношення нації і національної одиниці, яке дещо трансформувалося у сучасному світобаченні націоналістів кінця ХХ століття. А тепер — ще низка концептуальних сентенцій устами пер­шоджерела. Ю.Вассиян писав: “Для одиниці нація не є ідеалом, абсолютною вартістю, але ідеєю, формою творчого буття, що, незважаючи на багату різно­рідність своїх ідеалів, вдержує їх у відношенні певного споріднення, співна- лежності. Одиниця вважається супроти нації засобом тільки зі становища свідо­мості”.

Можна зробити висновок, що головне видання ОУН — журнал “Розбу­дова нації” є своєрідним попередником численних “правих” періодичних ви­дань у сучасній Україні. Власне, у цьому часописі з найбільшою повнотою ми знаходимо віддзеркалення діянь та устремлінь націоналістів тих часів. Журнал, який виходив від 1928 р. до 1934 р. є чи не найкращим зразком української пуб­ліцистичної школи націоналістичної орієнтації. В силу свого глибинного і бага­тогранного підходу до стану речей у багатьох царинах українського поступу та своєї концептуальної довершеності він не втратив свого значення і сьогодні. Адже саме в органі ОУН у стислій науковій формі було подано засади ідеології українського націоналізму. Власне у ньому простежується органічна спорідне­ність ідеології з духом і сутністю української нації, яка провадила повноцінну революцію визвольного характеру. “Розбудова нації” — це цілюще джерело для пошуку шляхів становлення українського державотворчого процесу. У ньому розглядаються такі проблеми, як сутність нації, людина і нація, релігія і націо­налізм, вартісні показники і вага ідеології, націоналістична і ліберальна суспіль­но-політична думка, способи виживання і поступу нації в екстремальному сере­довищі, націоналізм і ймовірне державотворення. Чимало міркувань і позицій тогочасних журнальних виступів мають проекцію у пресі сьогоднішнього дня, не втратили своєї чинності із плином більш як восьми десятиліть. І найцікавіше те, що, переглядаючи “праву” пресу кінця 1990-х і початку 2000-х рр., такі видання, як “Націоналіст”, “Державність”, “Г олос нації”, “Воля і Ба­тьківщина”, “Шлях перемоги”, “Заграва”, “Українські обрії”, “Нація і держава”, “Українське слово”, “Соціал-націоналіст”, “Напрям” тощо, ми знаходимо багато дотичностей і паралелей (стиль, мова, волюнтаризм міркувань і суджень, непо­одинока підміна аргументації наступальністю і експресією думки, недостатня етичність полеміки та й, зрештою, незначна полемічність самих виступів, апрі­орність багатьох суперечливих питань, або таких, що потребують глибшого ана­лізу на стику думок і позицій).

Поза всім цим, з огляду на критичну ситуацію тогочасної української справи, можна з розумінням поставитись до усіх цих “недоліків”. Бо заради ус­піху чину такий механізм впливу на свідомість читацького загалу можна вважа­ти єдино правильним і остаточно вивіреним. Сама подальша історія підкреслила слушність таких міркувань. За незначний відрізок часу значно активізувалась українська національно-визвольна думка, а ідея націоналізму стала домінуючою в західноукраїнському середовищі. Розроблено стратегію і тактику подальшої боротьби за визволення, а відтак — окреслено штрихи і контури майбутньої де­ржавності України. Фактично журнал став дороговказом, натхненником ідеї і чину для майбутніх генерацій борців за самостійницьку ідею. Чимало його кон­цептуальних засад можна екстраполювати на сучасне тло державотворення, якщо хочемо збудувати не якусь абстрактно-індиферентну державу з немонолітною нацією, а таку самодостатню одиницю світового співтовариства, що слугуватиме прикладом для інших країн. У “Розбудові нації” вказані методи і способи досягнення цієї мети.

Цей публіцистичний часопис чи не найпослідовніше провадив генераль­ну, визначальну лінію націоналістів. Здебільшого високі ідеї державобудівництва продукувалися чільними постатями націоналістичного руху. Однак це не применшувало гідності журналу, який навіть у такій екстремальній ситуації ви­глядав досить таки добрим джерелом чи посібником для полеміста-початківця. Подекуди над виваженою аргументацією тяжіло емоційне начало з експресивно забарвленими висловлюваннями, що якоюсь мірою можна зрозуміти (після “мовчання”, яке тривало століттями). Помітні у численних публікаціях і суб’єк­тивізм, упередженість, однобокість. Але ці риси друкованого органу на цей час радше варто занести до “плюсів”, аніж до “мінусів”, бо це частково віддзерка­лювало саму сутність ОУН. Сьогоднішні нинішні націоналістичні видання, осо­бливо радикальні, ніби перекидають логічний місток у ті часи і нерідко послу­говуються методою своїх славних попередників.

Мартинець В. Ідеологія організованого і т.зв. волевого націоналізму // Новий шлях. — Вінніпег. — 1954. — 200 с.

Мартинець В. По другій конференції // Розбудова нації. — 1928. — № 1/

Володимир Лернатович